У волонтерстві найважче не опустити руки, коли складно, – Наталія Соколова

Фото надані Наталією Соколовою

Волонтер Наталія Соколова розповіла про волонтерство на Майдані та під час війни, про Ковельський центр допомоги 51-й бригаді, волонтерський проект, яким пишається найдужче, волонтерські труднощі, ймовірне політичне майбутнє, допомогу Степана Івахіва та післявоєнні плани.

— Волонтеркою ви стали ще на Майдані. Чому вирішили тоді приєднатися до акцій протесту?

— На Майдан вийшли, бо побили наших дітей. Хотіли показати всьому світові, що ми проти цієї несправедливості, що так не може бути в країні. Підтримували, звичайно, своїх — волинських. Мені дзвонили земляки, з якими дружу: «Допоможи».

Спочатку потрібні були ліки, цигарки, телефонні картки, чоботи. А 10 грудня, коли Майдан розширив периметр, і волинян відтіснили з Кріпосного провулка, наша підтримка стала потужнішою: куртки, взуття, електрогенератори, обігрівачі, дрова…

Фінансували це волинські депутати. 12 грудня своє 40-річчя я зустрічала на Майдані. Прикипіла до цих людей, мов до рідних. Уже тоді було відчуття, що ця боротьба не закінчиться мирно. І 18 лютого були перші поранення.

З друзями забирали лікарів із лікарень і розвозили по квартирах, щоб вони там надавали допомогу. А день 20 лютого для мене розпочався із дзвінка Михайла Гетьмана, секретаря Ковельської міськради: «Підстрелили Богдана Бурячка з Колодяжного, шукай його у 12-й або 17-й лікарні». У 17-й зустріла Павла Марчука і Тимура Мустафаєва, їм уже надали першу допомогу. У 12-й Богдана теж не було, але там лежали Сашко Гуч і Вова Мовчан. Повертаюся назад у 17-у, Василь Мойсей помер у мене майже на руках.

Виявилося, Бурячка під іменем «Іван Іванов» відправили дівчата-львів’янки на львівському реанімобілі. У цю ж добу перші реанімобілі повезли на Волинь наших поранених. Ось так я в це потрапила. Тоді мета була — витягти земляків. Так стала медичним волонтером.

Важко було брати на себе відповідальність за важкопоранених. Не кожен лікар тоді визначився, на чиєму він боці політично, був страшенний тиск. Маючи посвідчення помічника народного депутата, могла допомогти. Потім лікували хлопців за кордоном. За важкі поранення Артема Запотоцького і Сашка Гуча не бралися ні Австрія, ні Німеччина. 7 березня полетіли з ними в Ізраїль, де вони півроку лікувалися в клініці «Адасса». Саша вже на ногах, і, маю надію, Артем теж стане, бо людини з більшою силою волі та вірою я не зустрічала.

За кордоном хлопцями опікувалися ізраїльські волонтери. І нині фейсбук-спільнота Israelі Friends of Ukraine, де понад 6 тисяч людей, допомагає нам, є партнерами Ковельського центру допомоги. Стежать за нашими постами, передають ліки, форми, дбають про наших хлопців, які вже на війні отримали поранення, реалізовують проекти навчання хірургів, психологів. А французи, наприклад, доглядали Толіка Устимюка. Чехи, поляки, американці…

Це зв’язки, які ми здобули важкою працею. Ми вдячні діаспорі за довіру і підтримку.

— Коли розпочалася війна, ви продовжували допомагати.

— Я не думала, що буде війна. Але 22 травня торік була, мабуть, однією з перших, хто отримав дзвінок із передової: «Нас розстріляли». Я тоді була у Вови Мовчана в обласній лікарні, оформлювали йому документи на інвалідність. Оскільки багато людей знали, що в нас є можливості та зв’язки в медичних колах із часів Майдану, ми взяли на себе фінансування, заправку транспорту. Без фінансування волинських нардепів це було б тоді майже неможливо. Зараз це простіше, а тоді — вперше — ніхто не знав, куди бігти.

Перших поранених розміщали в Луцькому шпиталі. Разом із Наталкою Ариванюк закуповували перші ліки. 5 хлопців полетіли до Одеси, 4 – до Харкова. Також відправили літак на Київ, бо там сильна ортопедія. Максимально контролювали, аби людям допомогли, аби вони не залишилися інвалідами. Потім у боях за Савур-Могилу постраждали волиняни з 51-ї бригади. А далі був Іловайський котел.

Коли звертаються люди, не можу відмовити. Географія добра вже вийшла за межі Волині. Зараз опікуюся важкопораненим хлопцем-сиротою з Сумщини, із спецпідрозділу «Сокіл», та допомагаю, коли телефонують айдарівці. Веземо на реабілітацію харків’янина. Волонтери всі один одного добре знають, ми дружимо ще з Майдану, познайомилися, коли витягали поранених. Нас було тоді 9 медичних волонтерів, які працювали поруч, і відтоді ніхто не зійшов із дистанції. Тепер усі розподілилися по напрямках.

— Як виник Ковельський центр допомоги 51-й ОМБР?

— Після Іловайського котла батьки почали звертатися сотнями. Їхні діти були зниклими безвісти або пораненими. Також треба було вивозити загиблих. Я кілька днів просиділа за комп’ютером і телефоном, не виходячи з хати. Слід було скласти списки полонених, організувати допомогу у шпиталях, забрати тіла з моргів. Дзвінків стало вже більше тисячі, сама фізично не встигала обробити інформацію.

Тоді ціла область допомагала: Костя Зінкевич дзвонив, активісти громадської організації “Супротив” із Ковеля, Анатолій Котлюк, Наталя Боярина, Наталя Луцюк. Дуже активно підключилися Лариса Калитюк та Жанна Головчич з Ковеля. Відтак прийняла рішення переїхати в Ковель і там 3 вересня разом із громадською організацією “Комітет громадського супротиву” завдяки фінансуванню Степана Івахіва відкрили Центр: повноцінний офіс із комп’ютерами та кол-центром. 12 волонтерів приймали дзвінки і з батьками упізнавали загиблих.

Волонтери з Маріуполя, Дніпропетровська, Мелітополя та Запоріжжя присилали фрагменти тіл наших хлопців. Склали списки полонених: із 74 людей згідно з Мінськими угодами було звільнено 63. Ми зібралися, щоб допомогти батькам подолати наслідки трагедії. Більшість були з сіл, часто не мали комп’ютерів, не знали, що робити. Писали з ними заяви, проводили всі процедури. Важкопораненим бійцям намагалися повністю забезпечити лікування.

З перших днів після котла виникли й інші проблеми. Батьки зверталися: хлопець вночі зіскакує з ліжка і риє окопи, той м’яса не їсть, той піднімає руку на дружину, той пиячить. Аня Лисакова взяла на себе психологічну реабілітацію, Аня Півень займалася вантажами 200, Іра Панасюк — зниклими безвісти, Катя Силюк — полоненими, Аня Ткаченко — пораненими. Ми писали скрізь: у Червоний хрест, ОБСЄ, СБУ, Міноборони, Рубану, стукали у всі двері, у нас були переговори з сепаратистами.

А коли хлопці стали повертатися в зону АТО, виникла потреба забезпечити їх одягом. Ми не планували цим займатися, але самі бійці до нас зверталися. Міжнародні громади почали нам писати: можемо передати аптечки, форми, спальники тощо. Ковельчани почали зносити допомогу бійцям на передову. Так і виникли наші склади, та й затягнулося. Робимо аукціони, ярмарки; завдяки Ані Коршуновій та Люді Савиній залучаємо кошти. Але все ж шукаємо чоловічі руки, які на себе це перетягнуть, бо нам важко. Наприклад, складніше розібратися в обмундируванні.

— Що для вас найважче у волонтерстві?

— Не опустити руки, коли складно. А так буває, коли люди, яким допомагаєш, не розуміють твоїх мотивів, шукають у всьому негатив. Чи коли вважають, що ми їм винні. Коли дружина мобілізованого починає кричати: «Дайте мені форму, знайдіть гроші, навіщо тут сидите?». Просимо її допомогти розібрати гуманітарку, витратити лише годину , бо зашиваємося…а вона йде, бо треба буряки сапати. Це боляче.

Або коли дзвониш матері важкопораненого, який для тебе, мов дитина, і кажеш негайно прибути в шпиталь підписати папери, а вона не може, бо ще свині не порані. Чи відправляєш дитину загиблого за кордон, і нотаріус дзвонить: мати не може підписати документи, бо картоплю обгортає. Хоча ми знайшли і путівки, і фінансування.

Нам не більше всіх треба — ми просто небайдужі, які зібралися в критичний час, працюємо за власним бажанням і Бог дає нам можливості, які не всі мають. Ми створюємо нове ставлення до людини. Дехто в шпиталі розносить хлопцям їжу — слава Богу. Дехто допомагає руками: прибирає, розбирає гуманітарку. Хтось може шукати спонсорів, хтось може бути психологом. А ще дехто собі думає: «Ну що ж їй із того? І в депутати не пішла».

Та нічого, я в будь-який момент можу цю справу покинути. Але на позитиві тримають мої поранені, колишні підопічні. Ось сьогодні, дізнавшись, що я на Волині, дзвонить Сашко Гуч, запрошує на обід. Коліжанки-волонтерки віддаються на повну. Ми не влазимо в жодні інтриги, нам це нецікаво. У нас має бути комфортна робоча атмосфера.

— Як ви зреагували на телесюжет програми «Наші гроші», в котрому вас звинувачували у відмиванні коштів?

— Ці закиди безпідставні — у мене ніколи не було власного фонду, навіть свій номер рахунку ніколи не давала, коли оголошувала про збір коштів — лише на лікарні або самого бійця. У Ізраїлі нас підвели лише в тому, що пообіцяли, наче все буде безкоштовно. На місці виявилося, що ні.

Була підтримка громад і посольства, але Ізраїль не зайняв одразу позиції щодо України. Нас обзивали там фашистами. Я жила деякий час у посольстві під охороною, тому що розказували, наче я привезла терористів, які стріляли в поліцію. Росіяни там на нас наклепницькі статті писали — просто щоб вигнати хлопців і припинити ці операції, сформувати негативне ставлення до Майдану. Звідти і початок безпідставних звинувачень, які молода журналістка не захотіла перевірити у гонитві за сенсацією.

Але після сюжету всі, хто разом зі мною рятував хлопців, – українські активісти «Волонтерської Сотні», головний рабин України Моше Асман, ізраїльтяни, які доглядали наших поранених, самі поранені хлопці та працівники посольства України в Ізраїлі – написали листи, що це все неправда і з вимогами розібратися. (Артем Запотоцький подбав про організацію як юрист). Наша репутація як благодійників тоді постраждала, відтак ми стали залучати менше коштів. Але прокурорські розслідування довели, що ми не винні.

Моя совість чиста. Було дуже боляче, в мене стався мікроінсульт. Так було образливо, що вирішила: більше нікому не допомагатиму. З мене досить невдячного бруду…Але в День Конституції родичі Толі Устимюка, десантника 80-і бригади, дзвонили раз за разом із проханням допомогти врятувати ногу. Відмовляла, просила знайти іншого медичного волонтера, та прийшла до нього в київський шпиталь, побачила маму Наташу – і зрештою погодилася.

Відправка на лікування — це цілодобова робота, що потребує кілька тижнів твоєї віддачі. Знайомишся з хлопцем, приглядаєшся до його вдачі. Тоді маєш переконатися, що в Україні пацієнту допомогти не можуть. Для цього хлопця тягаєш по лікарнях, по консультаціях профільних спеціалістів, аби пересвідчитися. Аналізи перекладаєш іноземними мовами і висилаєш закордонним партнерам. Наступне — спілкування з клінікою: який план лікування, чи можуть прийняти безкоштовно або зробити знижку. Якщо виставляють рахунок — збираєш гроші. Підключаєш друзів, журналістів. Паралельно виготовляється паспорт і віза. У літаку для Толіка було потрібне спеціальне крісло, тож вели переговори з МАУ про спецперевезення. Потім організовується волонтерська група за кордоном.

Береш на себе відповідальність перед родиною. Це важко, але результат є. Толік сьогодні (ми далі ведемо його долю) у Львові вивчає IT-технології на курсах, а потім будемо про вищу освіту думати. Ось так усе вимальовується Божими руками. Але там, де добро, завжди є і зло. Тому просто не звертаю уваги, роблю свою справу. Якщо й покину, то нікому, крім себе, не буду винною.

— Чи не думали піти в політику?

— Сьогодні – у жодному разі. Це велике зобов’язання, значні затрати часу. У мене пріоритет — сім’я. Крім того, депутат сьогодні — це дуже залежна від обставин людина. Якщо пройшов по партійному списку, голосує, як скаже фракція. Для мене після Майдану, де я здобула власну свободу, це неприйнятно. На відміну від політика, можу чесно висловлювати позицію. Та, ймовірно, через деякий час, коли матиму внуків, повернуся до цієї думки, бо маю великий досвід роботи в парламенті.

— Яким волонтерським проектом або вчинком пишаєтеся найбільше?

— Пишаюся, що вдалося зібрати біля себе небайдужих і працьовитих людей. Ні разу не зробила нічого сама, завжди була підтримка і золоті серця. В Ізраїлі почула, як місцеві мовлять при прощанні приказку: «Цілую твоє серце». Завжди повторюю її волонтерам, бо без них нічого не зробила б. У кожній відправці поранених, у кожному проекті було задіяно багато людей: хто порадою, хто коштами, хто транспортом, хто подарунок хлопцям приніс.

Я ніколи б не познайомилася зі стількома хорошими людьми. Не знала, що їх стільки в Україні є. Це найбільше досягнення. І дуже приємно, що поранені, за яких я бралася, одужують. Стають на ноги, одружуються, запрошують на весілля. Їхні батьки пам’ятають, вітають зі святами.

— Що змінилося в вашому житті за цей рік?

— Цінності. У мене тепер нема нічого дорожчого, ніж життя людини і її свобода. Коли хлопці сиділи під російськими танками з однією гранатою на всіх і з одного телефона дзвонили сказати, що підірвуться, я порадила здатися в полон. Пообіцяла, що витягну, й так і зробила. Але треба було зберегти життя. Більше ціную час, який можу витратити на сім’ю, друзів. Характер став жорсткішим. Якщо раніше плакала біля кожного пораненого, то зараз приходжу і виконую свою роботу. Більш організована. Більше довіряю людям. Не звертаю увагу на непотріб.

— Що плануєте робити після війни?

— У мене дві мрії — народити дитину і стати бабусею. Як тільки Бог мені це дасть, все покину, допомагатиму дотиково, як інші люди. Діти приносять найбільше задоволення від усього, що роблю. Коли маю час, їжджу на патріотичні уроки в школи, табори. Вам першим повідомлю, що, коли була в Бельгії, домовилася там про спільну реалізацію проекту: 17-м дітям загиблих, важкопоранених і полонених з Ковеля оплатять річні курси англійської мови в місті. Навчившись, зможуть поїхати в сім’ї за міжнародними проектами. Передусім треба дати поштовх тим, в кого нема батька.

— Як ставляться рідні до того, що ви менше часу приділяєте їм?

— Усі мені допомагають. Дочка зі своїм хлопцем зустрічають гуманітарні вантажі, які приїздять на Київ. Брат два місяці працював волонтером у Центрі, бо наш кум Саша Кондесюк був у полоні. Мама торгувала в Ковелі на благодійному ярмарку. Чоловік підтримує, дома створює комфортні умови. Усі мої куми волонтерять. Пишу пост, що Артему потрібні рукавички спеціальні в спортзал — і вже кума купила за три хвилини. Всі рідні і друзі позитивно ставляться. Звичайно, звинувачують, що мене не вистачає у їхньому житті, зате більше цінують час, який можу приділити їм.

— Чи рахували, скільком людям допомогли?

— Якось нарахувала 17 важкопоранених, але то було ще раніше. Хлопцям, якими раніше опікувався Ковельський центр, тепер усі допомагають. Пам’ятаю, як ми познайомилися з Натою Толмачовою, вона в шпиталь принесла пиріжки від мами. А нині в Луцьку діє потужний обласний волонтерський центр. Костя Зінкевич раніше допомагав забезпечувати 51-у бригаду, але коли пішли поранені, підключився з «Об’єднанням Активіст», знайшов партнерів на Кіпрі, допомагає з реабілітацією. Ну і госпітальєрки Луцька, команда Наталки Ариванюк, що цілодобово піклуються про наших поранених. Це велика-велика команда. Люди — то руки Бога на землі.

— Чи приємно вам було отримати звання «Людини року» на Волині (в номінації «Добрі справи») та титул «Громадського діяча року» в Ковелі?

— Не люблю цих звань і намагаюся по можливості від них відмовитися. Бо зразу піднімається заздрісна мова, наче хтось мені купив цю нагороду. На церемонію «Людини року» мене прийшли привітати поранені хлопці з Волині, подарували розкішні троянди серед зими. А потім одна людина мені пише: це тобі твій шеф придбав нагороду. Але я так міркую: щоб судити людину, треба взути її чоботи і пройти її шлях. Коли з-закордону приїжджають волонтери і живуть зі мною кілька днів, вони в шоці з того, що ми робимо, і як у нас усе з Божою поміччю складається. А деякі українці вважають, що нам із того є якийсь інтерес.

Написала колись на фейсбуці: «Вам сумно, нема що робити? Підіть у шпиталь, зрозумійте, як вам пощастило, що ви з руками-ногами, приготуйте пораненому поїсти. І відчуйте себе людиною, яка щось зробила». А сидіти і писати коментарі — я на таке не реагую. На сайті “ДНР” ТРИБУНАЛ- возмездие настанет” мене сепари називають «посібником карателей з Волині». Є і таке визнання.

— Багато волинян вважають, що допомога олігарха Івахіва є неоднозначною.

— Ви не прочитаєте в жодному звіті про те, скільки він допомагає пораненим і сім’ям загиблих. Я його поважаю як людину, яка, коли невідомо було, хто переможе, брала на себе відповідальність і давала кошти на Майдан, серед іншого — і на літак, на реанімобілі. Після парламентських виборів наш Центр не закрився, хоч і казали, що ми піаримося. Я не зникла з Волині, я досі живу на дві хати. Нардеп Степан Івахів постійно приїздить до виборців в округ. Висновки треба робити із справ, а не з пліток.

Розмовляла Христина КРАВЧУК