Пільги без пільг: як живе родина волинянина загиблого на Сході

Родина Сергія Бугайчука з Нововолинська, який загинув на Сході, стикається з проблемами під час отримання пільг.

Про це пише Оксана Бубенщикова на сторінках Волинської газети.

Публікуємо статтю без змін та правок:

 

Це була дуже непроста розмова. Бо кожне слово могло ранити. Кожен спогад – окропитися сльозою. Однак зустрітися з батьками загиблого нововолинця Сергія Бугайчука кликало сумління. А ще – бажання підтримати маму і тата, котрі 1 вересня 2014-го у с. Мизове Старовижівського р-ну поховали сина-Героя.

– Ой, а ми вже зачекалися, – на ходу обтираючи натруджені руки, спішить до нас Анатолій Бугайчук. До нас – це до виконувача обов’язків директора Державного архіву області Марії Багнюк, директора Старовижівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Петра Муравчука й автора цих рядків.
Але високі посади лишаються надворі, щойно переступаємо поріг будинку. Бо Петро Муравчук не віднині в Бугайчуків «за свого». Пройшовши Афган, Петро Петрович не з чуток знає, що таке війна і смерть близьких, а тому й узявся курувати на Старовижівщині роботу, пов’язану з учасниками АТО.
Та й Марія Григорівна давно знайома з подружжям. Перша зустріч трапилася ще торік восени (якраз по Сергієві справляли 40 днів). І відтоді пані Марія опікується сім’ю, є в чомусь потреба – допомагає, телефонує чи й просто цікавиться: «Як здоров’я?».
От і цього разу, почувши запитання, Анатолій Бугайчук сумно усміхається:
– Та яке там… Я ж шахтар, маю 23 роки підземного стажу, захворів на онко, із 2013-го після операції живу без шлунка та підшлункової. Кров згущена. Кисень до голови погано надходить. То вже мізки не добре «варять». Але таблеток, яких потребую найбільше, лікарі ще не придумали….
Стримуючи скупу чоловічу сльозу, Анатолій Оксентійович обертається до портрета над ліжком. Там його Сергій. Молоденький. Усміхається зі світлини. Очі такі, що, здається, аж сяють добротою. І смуток у погляді прихований. Ніби відчував…
– Мою справу взявся продовжувати, сім років підземного стажу вже мав… – каже батько й дивиться на сина, якому тепер завжди буде 26. – Усе чекали з жінкою, коли внуків нам подарує… А він, як повістку отримав, зразу із шахти до військкомату, далі Володимир, Рівне, Широкий Лан і – мінометником у пекло…
– А як дружина ваша, Галина Оверківна? Де вона, до речі? – спішимо змінити тему розмови.
– На городі. Зараз роботи стільки, що в хаті не посидиш. Але то наше спасіння, – знову зітхає батько. – Стараємося зранку чим пошвидше з хати, в роботу запрягатися і – до самісінького вечора. Поки руки в роботі, ще якось легше. А як до хати зайду, на портрет гляну – знову до ранку із сином балакаю (змахує сльозу). Я, ви знаєте, як ота баба вагітна: куди не піду – Сергій постійно отут (показує на голову).
– А Галина Оверківна? Вже відійшла трохи?
– На перших порах (ви ж пам’ятаєте) не знала, де сховатися від горя. Та Господь допоміг: тепер по церквах та монастирях їздить.
– От бачите, – усміхається Марія Багнюк, – я їй ще тоді, у вересні, казала: «Моліться. Бо Господь наш милосердний».
– Тільки церковники всякі бувають… – сумно відповідає батько. – Якось було, Галя в Почаїв узялася їздити. Але то не наша парафія. Там усе під Росією. Таких, як ми, не признають. Тільки скажи, що з української церкви, – не хочуть ні сповідати, ні навіть говорити. Недавно в Зимненському монастирі була. Та переважно до місцевої церкви ходить…
– А як ваша майстерня? Ви ж хотіли трифазну лінію «кинути», щоб циркулярка ліпше працювала, – запитуємо в Анатолія Оксентійовича.
– Та… – махає рукою, – ходив до енергетиків, пояснював, що не треба ні стовпа, ні лінію тягнути, але вони таку мені суму загнули, що я плюнув і далі по-старому майструю.
А доки руки батька працюють, голова вкотре згадує сина. Втисячне перед очима – страшна поїздка з Волині в Мелітополь, морг, забитий трупами бійців, понівечені «градами» тіла. Під час упізнання лікарі «відкачують» тих родичів, чия психіка не витримує побаченого. Дехто з батьків відмовляється визнавати груду м’яса своєю дитиною. Втім Анатолій Бугайчук свого Сергійка відразу впізнає: «Голова, тулуб, кінцівки – все на місці. Тільки в нозі над гулькою – дірка, розміром із баночку майонезну. Кров, мабуть, фонтаном била. То довго він не мучився».
А от муки батьків не стихнуть, вочевидь, ніколи. І особливо болить тоді, коли пам’яттю про загиблого сина нехтують ті, за кого поліг Сергій і тисячі інших захисників України.
– Наш син загинув 25 серпня, а гроші за вбиту дитину ми отримали аж перед новим роком. Уявляєте, скільки разів ці гроші хтось провернув і проценти отримав? Дали нам із жінкою «Посвідчення члена сім’ї загиблого», з яким отримали право на безплатний проїзд. Та коли я поїхав до Нововолинська на відкриття пам’ятної дошки моєму Сергієві, водій глянув на документ і кинув: мовляв, у нього таке не проходить. З протезуванням зубів теж комедія вийшла: прийшов у Нововолинську до державної стоматполіклініки, попередив, що пільговик, лікар, мабуть, не почув, попідпилював, знімки зробив, сказав завдаток дати, я знову про пільгу нагадав, а він: «О! Пільговик! З нового року коштів нема. От коли виділять, тоді й вставляти будемо», – пригадує Анатолій Бугайчук. – Хоча курс лікування в Луцьку та Нововолинську я таки безплатно пройшов. Знову ж невідомо, як із пам’ятником надмогильним буде. Казали, нібито область має гроші виділяти. Але я вже й питати не хочу. 600 тисяч, що на Сергія дали, ми тримаємо і в змозі самі дитині щось гарне на могилі поставити.
З пільгою на вступ до вищого навчального закладу Бугайчуки теж «пролетіли». Бо молодший із синів планував до Інституту фізичної культури і спорту документи подати, але, як з’ясувалося, робити це потрібно було ще перед новим роком. Тому доведеться ще рік зачекати.
– Зате в Нововолинську, звідки мобілізовували Сергія, нам пропонують санаторно-курортне лікування, – насамкінець ділиться хорошою новиною Анатолій Бугайчук. – Може, й поїдемо з Галею. Я свої болячки підлікую. Вона собі спину «поправить»…. Жити ж то треба…