За рік ця війна не закінчиться, ‒ луцький волонтер Дмитро Сандалов

Волонтерство не має розкладу і не залежить від часу. Люди, які займаються допомогою військовим, постійно знаходяться в русі. Але навіть серед них є «суперенерджайзери», такі як Дмитро Сандалов, волонтер «Самооборони Волині».

Навіть під час нашої розмови йому постійно телефонують, і він роздає «рознарядки» хлопцям, які саме ремонтують медичний автомобіль для розвідників на передовій та готують бронежилети для передачі айдарівцям. Цей волонтер, як універсальний солдат, який займається всім і постійно. «А як же інакше? Вже завтра треба відправляти хлопцям на фронт», ‒ ніби виправдовується він.

Про волинський бронежилет, медаль від Філарета та волонтерські виставки, – в інтерв’ю з Дмитром Сандаловим.

‒ Отож, Дмитре, чим Ви займалися до війни?

‒ У «мирному» житті я був підприємцем. Певний час я займався торгівлею, потім займався виготовленням сувенірної продукції. Я працював у фотосалоні дизайнером та розробником сувенірів. Працював по-тихеньку, поки не почалася Революція. Я їздив на Майдан п’ять чи шість разів. Щоправда, на Інститутській мені не вдалося побувати, бо за день до цього ми повернулися до Луцька робити тут свій Майдан – виселяти держадміністрацію.

З часів Майдану і почалося моє волонтерство. Ми з перших днів допомагали, чим могли ‒ передавали посуд одноразовий, футболки для медиків. І як тільки організувалася Самооборона у Луцьку, я відразу ж туди вступив. Спочатку займався всім потроху, був звичайним активістом, їздив мітингувати – ми були і на штурмі УМВС, і облради, потім розробляв перші патрулі і групи швидкого реагування.

А коли після Криму всі зрозуміли, що щось назріває, ми почали займатися допомогою. Спочатку нашим хлопцям ‒ понад 30 наших самооборонівців поїхали в першу «партію» «Айдару». Відразу також підключилися допомагати 51-й бригаді.

Я спочатку збирався возити допомогу на Схід, але зрозумів, що з мене більше користі буде тут.

‒ У Самообороні Ви займаєтеся технікою. Коли виникла ідея виготовляти бронежилети?

‒ Я входжу до інженерної групи при Самообороні – робимо все, що пов’язане з кресленнями. На початку літа наш самооборонівець Володимир Жуков подав геніальну ідею, в яку ніхто не повірив спочатку. Він сказав: «Хлопці, давайте купимо бронеплиту, поріжемо й самі зробимо бронежилети».

Тоді їх страшенно не вистачало. По-перше, мобілізацію проводили дуже швидко, та й після розстрілу Волновахи нашвидкуруч почали формуватися багато батальйонів – і «Волинь», і «Світязь». А їх усіх треба було обмундирувати. Це тільки на папері справа робиться швидко, насправді у військових тоді майже не було забезпечення. В той час наші дівчата почали збирати для них продукти, а ми – робити бронежилети.

На свій страх і ризик ми дістали з Києва одну плиту – їх продають по тонні, нам «по блату» вдалося дістати 200 кілограмів. Ми її порізали, Володя придумав протиосколковий захист із скловолокна. Сказано –зроблено. Після цього ми поїхали випробовувати бронеплити в тир та на Володимир-Волинський полігон. Військові обстріляли – снайперам та солдатам сподобалося. Тоді ми зрозуміли, що дійсно можемо робити бронежилети.

‒ Скільки часу знадобилося на виготовлення першого бронежилета?

‒ Взагалі процес розпочинається з пошуку спонсорів ‒ самі не можемо потягти такі суми. Тонна плити коштує 110 тисяч гривень, її вистачає на 300 бронежилетів. А загалом, скільки ми виробили… Я після 550-го збився з рахунку. Зараз у нас на складі є плита, і ми у будь-який момент можемо виготовити бронежилети, ось скоро відправимо кілька для «Айдару». Цей батальйон, на жаль, держава забезпечує мало, хоча він і входить до складу Збройних сил.

Зараз потреба в бронежилетах зменшилася, тому зараз маємо потреби 1-2 штуки на тиждень. Щоб їх виготовити вистачає двох людей. А спочатку, в першу хвилю мобілізації, коли була гостра потреба, і ми виготовили 470 бронежилетів, збиралася вся Самооборона. Ми з Володею показували, що треба робити, і всі працювали.

Таким чином на перший бронежилет від розробки до результату пішло десь три тижні. Пізніше процес пішов значно швидше, і ми придумали ще й шити чохли для бронежилетів. Спочатку вживані закуповували у Європі. Потім наш знайомий підприємець запропонував закупити тканини і стропи, з яких він готовий був безплатно пошити чохли. За перший раз зробили близько 400 штук.

‒ Методику виготовлення бронежилетів та чохлів розробили самі?

‒ Так, шляхом багатьох спроб ‒ як правильно згинати, яка смола краще підходить тощо. Потім випробовували бронеплити із нашим захистом та звичайні ‒ більшість фірм виготовляє бронежилети без протиосколкового захисту. Коли куля потрапляє в таку плиту, то вона розколюється на стоні дрібних уламків із дуже високою кінетичною енергією. Ми плити поміщали у картонну коробку та прострілювали. Так от, у тому картонному ящику, де був звичайний бронежилет, осколками повністю пошматувало стінки. У нашому ж осколки затрималися в плиті.

До речі, майже відразу після того, як почали виготовляти бронежилети, зрозуміли, що можемо робити і кевларові шоломи. Ми зробили два чи три дослідні зразки. Після перших випробувань побачили, що нічого надскладного у цьому немає, аби було устаткування та кевлар. Тоді ми могли робити одну каску на день. Згодом ми купили гідравлічний прес на 20 тонн, станки, на заводі «Модерн» нам відфрезерували прес-форми, тобто, почали готуватися до виробництва кевларових шоломів промисловим методом. Так можна буде виготовляти до тисячі шоломів на день.

При виготовленні наших шоломів ми витрачаємо гроші лише на електрику та матеріал. За роботу, звісно, ніхто й не думає брати. Це набагато вигідніше, ніж возити їх із закордону. Навіть якщо ми будемо продавати такі шоломи волонтерам чи військовим, це буде набагато дешевше, ніж навіть закордонні оптові партії.

‒ В Україні є можливість дістати всі необхідні матеріали?

‒ У певний момент ми зіткнулися з проблемою. Після того, як виготовили десь 400 бронежилетів, кілька місяців не могли закупити матеріал ‒ з незрозумілих причин Фінляндія заборонила продаж в Україну бронесталі.

А кевлар…На одній з волонтерських виставок у Києві ми познайомилися із представником італійської фірми, яка його виготовляє. Він дуже високо оцінив нашу каску і запропонував співпрацю – італійці зрозуміли, що щолом високоякісний, хоч зроблений майже вручну, а, за наявності необхідного обладнання, ми маємо дуже високий потенціал. Ця фірма погодилася нам продавати кевлар за низькими цінами. Єдина проблема ‒ державне мито на товари для армії. В Україні квадратний метр кевлару коштує 26 доларів. В Італії нам пішли назустріч – 20 метрів переслали безплатно для тестування, та готові продавати його надалі по 10 доларів. Але в Україну він увійде за 15 доларів, тобто, половина вартості кевлару втрачається на митниці.

Проте навіть при такій ціні ми плануємо зробити каску собівартістю менше 100 доларів.

‒ Каски, бронежилети і чохли виготовляти зовсім непросто, особливо людям, які не мають стосунку до військової справи. Вам не страшно було братися за таку серйозну справу?

‒ Раніше всі волонтери нас відмовляли нас від ідеї виготовлення касок чи бронежилетів. Щоб зробити майстерню, нам розповідали, що треба вкласти мільйон доларів та витратити рік. Спочатку ніхто не вірив у те, що ми зможемо. Але завдяки небайдужим людям – пану Пилюп’юку, директору заводу «Модерн», підприємцям, які нам виливали форми, людям, які знаходили алюміній, ‒ нам це все обійшлося майже безплатно. Якби ж ми за все платили, то одна прес-форма обійшлася б нам у 250-300 тисяч гривень.

‒ Плануєте поставити виробництво на конвеєр?

‒ Саме так. В промислових умовах, коли використовують метод термоформування, на одну каску йде 17 хвилин. Тобто, за17 хвилин каска піде на подальшу обробку. Одна з наших українських фірм, з якими ми співпрацюємо по турнікетах, має власне швейне виробництво, власник справжній патріот і волонтер. Він виготовляє для армії турнікети, шиє форму та чохли під бронежилети. Так-от, ми з ним на основі ізраїльського шолома розробили ремінну систему кріплення. Якщо все буде добре, то вже за місяць матимемо виробництво касок.

До остаточного запуску щодня шукаємо гроші то на шланг, то на манометр, то на метал, і навіть задумуємося, що теза про те, що на виробництво потрібен мільйон – не вигадка.

‒ А чи зверталися за порадами до військових при розробці своїх проектів?

‒ Звичайно. От, наприклад, чохол пошили з п’ятої чи шостої спроби. Ми постійно переробляли відповідно до порад. Після четвертої спроби у відпустку приїхали наші айдарівці, і Ігор Лапін вказав нам ще на недоліки. Хлопці тоді вже відвоювали, тому він пояснив, як має кріпитися евакуаційна стропа для реальних бойових дій. Типу, ось за цю штуку пораненого треба волочити по землі 2 кілометри так, щоб вона не відірвалася, або з пораненого треба швидко зняти бронежилет, якщо в нього поранення в черевній порожнині. Тому ми прислухалися до всіх порад хлопців.

Взагалі ми займалися не лише касками чи бронежилетами, і всі проекти «підкидали» військові.

За моєї участі ми відправили понад 200 окопних пічок з газових балонів. Виготовили також 80 піролізних пічок – таку пічку завантажуєш дровами, вона горить 8-10 годин і не треба нічого підкладати. Проект печі теж розробили ми.

Також ракетна піч, креслення якої ми виклали в інтернет. Зі мною зв’язувалися люди із Запоріжжя, Бердянська і просили креслення, бо така піч дуже практична – буквально на жмені дров можна скип’ятити до 10 літрів води. Ми відправили таких більше 40-а, хлопці були дуже задоволені. В інтернеті є купа варіантів, але той, який розробили ми, вийшов дуже простим і дешевим.

До речі, щодо цін. Багато хто думає, що для армії підходять лише, скажімо, суперякісні дорогі турнікети. Сучасний кровоспинний закордонний джгут коштує 25-30 доларів і дехто закуповує лише їх. Наш турнікет ми беремо у виробника за собівартістю 3 долари, тобто, на 30 ми вже можемо забезпечити взвод. І нехай він трошечки менш якісний, але його перевірили, протестували, і він себе виправдав. Так само ми стараємося з усім, що робимо, щоб допомогти більшій кількості наших бійців.

‒ Волонтерство займає багато часу? Як ставляться до Вашої діяльності рідні та друзі?

‒ Сім’я ставиться з розумінням. Дружина задоволена принаймні з того, що я не пішов воювати в «Айдар», тому змирилася з тим, що я пізно приходжу та рано йду. Вона займається бізнесом – на харчі вистачає. Усі з розумінням ставляться й допомагають, та й грішми скидаються.

Взагалі у мене багато друзів, які постійно допомагають. І коли в інтернеті кидаю клич, що потрібні кошти, люди відгукуються. Нещодавно я отримав від Філарета медаль «За жертовність та любов до України». Це дуже приємно, а ще після цього люди у Фейсбуці пишуть: «Дякую за те, що ви робите. Буду знати, кому кожного місяця надсилати 100 грн». Саме завдяки таким людям я маю можливість якось допомогти хлопцям.

‒ Зараз маєте якийсь «терміновий» проект?

‒ Буквально вчора ми купили медичний УАЗик. Ми купуємо такі на металобрухті за кілька тисяч гривень. Щойно я купив металу на 300 гривень. Наші хлопці це все зварять, і ми за 10 тисяч матимемо повнопривідну військову таблетку для наших хлопців, яка може евакуювати поранених. Зараз саме звідти, де відбуваються активні бойові дії, хлопці просять таку машину, бо буквально на днях втратили останню. Хлопці дуже активні – готові працювати день і ніч. Ми швидко все зробимо і відправимо на Схід разом з передачками, генераторами, сухпайками і аптечками.

‒ Ви розповідали, що їздили на волонтерські форуми. Вдалося там «підгледіти» цікаві волонтерські розробки?

‒ Основне, чим займаються волонтерські виставки – це 30% власні розробки людей (форма, чохли тощо), а 70% ‒ люди, які завезли ізраїльські шоломи за дуже низькою, на їхню думку, ціною 250 доларів. Так вони намагаються пробитися до Міністерства оборони. Раніше ми теж думали виробляти каски та продавати у Міністерство, але нам розповіли наші друзі, що поки що це майже неможливо. Тому я бажаю натхнення Костянтину Лісняку та Юрію Бірюкову, які намагаються побороти корупцію в Міністерстві.

‒ Як оцінюєте роботу держави з забезпечення військових?

‒ Бронежилетами ‒ вже краще, десь на 50%, бо як би там не було, у нас все одно просять бронежилети. Це зважаючи на те, що ми передаємо лише через перевірених волонтерів, які їздять на Схід та бачать ситуацію, або бійцям, які телефонують з передової. Спочатку це було дивно для нас, бо держава нібито всім забезпечила бійців. Але є випадки, коли у взводі 1 броник на 10 людей ‒ вони йдуть на блокпост стояти втрьох, а бронежилет ‒ лише в одного, про каски взагалі мовчу.

Нещодавно «дембельнувся» мій однокласник, який до кінця на фронті проходив у касці 1941 року, яку навіть каміння після вибуху міни прошиває наскрізь. Тому висновок ‒ касками забезпечують дуже мало, якщо держава і закупила каски, то це крапля в морі.

А є і люди, які намагаються нажитися на війні – намагаються купити у нас бронежилети, щоб перепродувати, бо ми продаємо їх за собівартістю. Ми завжди перевіряємо, кому будемо продавати, і відсікаємо всяких аферистів. Іноді у нас намагаються купити партії, але ми продаємо тільки волонтерам та солдатам – лише тим, кому вони дійсно потрібні.

‒ Можливо, маєте ідеї для нових проектів?

‒ Все приходить на ходу. От виникла потреба в буржуйках, і вже за 2 дні ми зробили першу і поставили виробництво на конвеєр – один ріже, інший варить, третій везе метал. Печі почали робити, коли солдати розповіли, що не мають, на чому їжу готувати. Зараз хлопці варять, а завтра машина вже поїде.

‒ Що плануєте робити після закінчення війни?

‒ Я настільки далеко не загадую. Маю надію, що коли війна закінчиться, ми зможемо забезпечувати нашими розробками Міністерство оборони, або експортуватимемо їх, бо за таку ціну їх не зробить ніхто. Навіть експортуючи, будемо давати прибуток державі. Хотілося б мати надію на швидку перемогу, але, на жаль, я більш ніж впевнений, що за рік ця війна не закінчиться.

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА