Герої нашого часу: Олександр Рожко

 

17

Олександр Рожко потрапив на війну під час першої мобілізації. «Повістка прийшла 10 квітня, 11-о я з’явився у військкомат», – каже хлопець. Після формального медогляду відразу відправили Володимир-Волинський, а через декілька днів – на Рівненський полігон. Олександр вже відслужив в армії, де був навідником зенітної установки, тому особливо нового нічого не побачив.

Після короткої підготовки хлопців з 51-ї бригади відправили на фронт. «Нам сказали, що тренуватимуть на полігоні, а в разі загострення відправлять в зону АТО.  Але коли нас почали відправляти, то ми навіть не знали куди. Проте ніхто не відмовлявся – присяга є присяга».

З полігону 51-у бригаду відправили у Дніпропетровську область, де бійців розподілили по позиціях  і блокпостах. «Це був початок травня. 19 чи 20 травня ми поїхали в зону АТО  і через 2-3 дні роз’їхалися по позиціях. Два відділення батареї залишили у таборі, щоб ми охороняли намети, а хлопці поїхали на Волноваху. Ніхто не думав, що станеться така біда,» – згадує Олександр.

Олександру важко згадувати ті моменти. «Там загинули багато хлопців, один був моїм добрим знайомим – ми навчалися в одній школі, він  був всього на декілька років старший від мене. Він згорів в одній з машин, які тоді палали на блокпості, – сумно каже Олександр. – Також загинув командир блокпоста родом з Маневиччини – дуже хороший чоловік, який зі всіма був у добрих відносинах. 17 хлопців тоді поклали».

Коли на блокпост біля Волновахи напали, бійці з дев’ятого блокпосту, які стояли ближче до Ольгинки, побачили вогонь і вибухи. Вони повідомили командування і  виїхали на допомогу, але не встигли – бій відбувся блискавично. Через деякий час прибула авіація, яка помилково ледь не обстріляла свої позиції, сприйнявши військових за бойовиків.

«Хлопці, які вижили, кажуть, що все відбулося в лічені хвилини. Це сталося пів на п’яту ранку. Ніхто не очікував нападу. Четверо чи п’ятеро бійців стояли в караулі, коли до блокпоста приїхали джипи, з яких відразу ж відкрили вогонь по військових. Караульні полягли першими. Тоді терористи стріляли та кидали гранати у намети і добивали тих, хто вибігав».

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Олександр та інші хлопці з табору дізналися про трагедію майже відразу – по рації повідомили про велику кількість загиблих.

Після розстрілу блокпосту Олександр з товаришами отримали наказ зайняти територію блокпосту. «Ми приїхали туди і побачили страшну картину. Все згоріло і розкидане. Тоді ми викопали величезну яму, щоб схоронити залишки техніки і наметів.… гнітюче враження справляли берці когось із хлопців, який ще недавно охороняв блокпост – вони досі тліли», – згадує Олександр Рожко.

Бійці 51-ї бригади через декілька днів отримали наказ повертатися в Дачне, а звідти – на Миколаївський полігон. «Винними у тій трагедії зробили командирів і генерали вирішили, що ми не достатньо навчені воювати», – каже Олександр.

Олександр повернувся у стрій вже у вересні, бо лікувався в Одеському військовому госпіталі. Тоді якраз розформовували 51-у бригаду і хлопця відправили у Мукачево в інженерно-будівельний батальйон 128-ої бригади. У його складі Олександра відправили під Маріуполь для побудови оборонних укріплень та патрулювання територій.

«Найважче  на війні те, що не знаєш, що буде з тобою через 5-10 хвилин і на твоїх очах вбивають знайомих, – зітхає Олександр. – Деякі хлопці втратили друзів, з якими були разом з дитинства. Після війни я навчився не планувати наперед. Там я лягав спати з молитвою, щоб прокинутися завтра. Кожен день ТАМ проживають як останній. Найголовніше, щоб хлопці, які зараз на війні повернулися живі  і здорові».

 

Василина БОРУЦЬКА