Реабілітація військових: «благословення» і реальність

fdea1654

Українські госпіталі надають військовим першу медичну допомогу. Після лікування бійцям потрібно ще доволі тривалий час (залежно від поранень) проходити різноманітну реабілітацію. Та от реабілітація і лікування в Україні й за кордоном різняться в рази.

А державною реабілітацією може скористатися не кожен, – повідомляє інформаційне агентство Волинські Новини.

Реабілітація по-українськи

Український уряд офіційно не надто хоче просити допомоги за кордоном, мотивуючи це «хорошою місцевою медициною». Тож більшість випадків реабілітації бійців за кордоном вирішуються на волонтерському рівні. Вдома декому все-таки вдається скористатися бюджетними послугами, решта або бере участь у волонтерських проектах, або ж реабілітується своїми силами вдома.

Натомість фактично кожен із бійців, який повертається із зони АТО, потребує реабілітації якщо не фізичної, то духовної. Що й казати про тих, хто переніс складні операції.

До прикладу, Віталію Ванюшину з Нововолинська доведеться ще довго працювати в реабілітаційних центрах, аби відновити працездатність руки. Нагадаємо, хлопцеві дивом врятували руку. Він пережив декілька операцій. Не в Україні, а в Польщі. В українських лікарнях йому кілька разів пропонували ампутувати руку. Та попри біль він витримав і зараз його рука згинається. Місяць тому він повернувся з реабілітації на острові Кіпр, організований за кошти кіпрських благодійників і за допомогою волинських волонтерів. Але й це не все. Мине ще років два, коли до руки зможе повернутися чутливість.

Разом з ним на Кіпрі реабілітацію проходив і «айдарівець» Олександр Шульган. До Луцька його перевозили з раною в спині, а лікарі Харківського госпіталю не помітили в хлопця осколків. Вже в Луцьку йому зробили складну операцію, адже один з осколків застряг близько від спинного мозку. Це тепер він може навіть грати у волейбол. А після операції йому було геть не солодко. І лише кваліфікована реабілітація на початках допомогла впоратися з наслідками поранення.

Власне, як пояснює волонтер Костянтин Зінкевич, після лікування в госпіталі бійців виписують і дають 45 днів відпустки на реабілітацію. Але «реабілітація по-українськи» полягає в тому, що здебільшого бійці цих 45 днів сидять удома.

«Держава відстає як завжди. Після госпіталю мають дати направлення в конкретний заклад», – каже він.

Військовослужбовців реабілітовують за направленнями

Українська медицина сьогодні разом з іншими фахівцями потребує кваліфікованих реабілітологів. Та їх не вистачає. І в цьому плані наша охорона здоров’я дуже відстає. До слова, на базі обласного госпіталю для ветеранів війни з часом мріють заснувати першу в країні реабілітаційну клініку, адже досвід реабілітації там таки є.

Нагадаємо, на Волині з 1 жовтня діє реабілітаційний центр для бійців АТО у госпіталі для ветеранів війни. За даними облдержадміністрації, за станом на 8 травня тут пройшли реабілітацію 207 пацієнтів.

Фахівці реабілітаційного центру говорять, що кожен, хто повертається з війни, потребує психоемоційного оздоровлення. Втім, лише одиниці мають можливість потрапити у реабілітаційний центр, бо у військовому госпіталі нібито не вбачають у цьому потреби.

«Повна реабілітація після війни відбувається від 2 до 10 років, а симптоми психічних розладів можуть проявлятися через місяць-два. Тому я, як лікар, рекомендувала б побільше військових направляти до нас у центр, а тих, хто побував у полоні, не можна знову відправляти у «гарячі точки», – розповіла головний лікар Волинського обласного госпіталю для інвалідів війни Тетяна Масікова.

Зі слів медика, у центрі вже налагоджена система реабілітації і приймають на оздоровлення на 15 чи 30 днів. Втім, потрапити на реабілітацію учасники АТО можуть винятково після рішення спеціальної комісії військового госпіталю. Зауважимо, минулого тижня в центрі відкрили оновлене і відремонтоване фізіотерапевтичне відділення.

На відповіді журналістів, чому ж не направляють військових на оздоровлення для повного завантаження реабілітаційного центру, в госпіталі пояснювали: немає потреби.

Система: 40 зустрічей заради життя

Тож, військовим, фактично, треба самотужки шукати, де й коли реабілітовуватися. Приміром, поїздка на реабілітацію до Кіпру співпала з відпусткою, наданою Віталієві Ванюшину.

Костянтин Зінкевич розповідає: часом випадає направити бійців на реабілітацію, але в них закінчується відпустка, тож доводиться просити командування її продовжити. Зазвичай, каже він, командири йдуть назустріч, бо солдат в строю має бути здоровим.

Ситуація не змінилася і до цих пір. Без направлення дійсні військові скористатися послугами реабілітаційного центру не можуть. Інша справа – вояки після демобілізації. В центр вони можуть звернутися вже самотужки.

Нерідко бійці мусять користуватися волонтерською допомогою, поза лікувальними закладами, бо іншої навіть не чекають.

Свого часу інтернет-спільноту збурив волонтерський пост про українсько-німецькі відносини щодо лікування бійців. Йдеться про те, що 3 вересня 2014 року Голова комітету Бундестагу з оборони Ганс-Петер Бартельс в інтерв’ю виданню Deutsche Welle озвучив інформацію, що клініки Німеччини готові прийняти більше українських бійців на лікування, якщо українська сторона звернеться з відповідним проханням до Берліну.

«Бундесверівський госпіталь надає медичну допомогу краще будь-якої приватної клініки. Там 20 сантиметрів кістки вирощують. Не хочу образити наших лікарів, але в них обладнання набагато краще. Німецькі лікарі були готові взяти ще, окрім домовлених 20 чоловіків, але потрібно було офіційне звернення. А в нас офіційна позиція така, що в нас медицина на високому рівні і нам нічого не треба», – розповів цю історію Костянтин Зінкевич.

Той пост зі словами: «Можливо, не так багато було поранених на один день, як це було під Іловайськом, можливо, чекають «мужі» піар-моменту. Але я не хочу, щоб Юра втратив руку!» перепостило немало людей. Врешті, на державному рівні довелося провести 40(!) зустрічей, щоб в Німеччині прийняли 17 чоловік на лікування. Все – за рахунок німецького уряду.

Після таких історій не дивно, що волонтери воліють не зв’язуватися з державними структурами і співпрацюють з громадськими організаціями, які об’єднують українців за кордоном.

Допомагають волонтерській групі у Франції. Зокрема, 10 українських сімей бійців, у тому числі й волинян, їдуть на відпочинок на західно-північне узбережжя, де живуть найбагатші французи. Ведуться перемовини з реабілітаційним центром для військових у Любліні. Зголошуються допомагати багато українських громад за кордоном в Іспанії, Канаді, США, Ізраїлі. І переважно – не на державному рівні.

Сильна і свідома українська громада діє в Угорщині. До слова, саме туди на лікування поїхала волинська волонтерка Тетяна Белінскі, яка потребує пересадки печінки. Угорці готові прийняти на лікування й реабілітацію стільки бійців, скільки потрібно. Та це має відбуватися також на офіційному рівні, у чому й полягає найбільша проблема. Щоправда, один з бійців «Світязя» таки скористався державною підтримкою і офіційно їздив туди через домовленості Міноборони, розповів Костянтин Зінкевич.

Волинь від держави отримала лиш благословення

Але якщо повернутися до сучасних місцевих реалій, то можна згадати час, коли на Волині лише розпочиналася робота зі створення реабілітаційного центру. У вересні 2014 року голова облдержадміністрації Володимир Гунчик заявив, що в області створюють реабілітаційні центри в кожному районі на базі районних лікарень, їх потужності дозволять за півроку «охопити» усіх учасників АТО. Але провідна роль віддавалася центру при обласному госпіталі для інвалідів війни.

«В область повернулися 3,5 тисячі військовослужбовців. Тому треба так розрахувати потужності нових закладів, аби за півроку ми усіх їх «пропустили» через центри реабілітації», – звернувся до підлеглих губернатор.

А у травні в облдержадміністрації озвучили наступну статистику: у госпіталі для ветеранів війни уже пролікували 207 пацієнтів. За станом на 8 травня там на лікуванні перебувають ще 6 учасників АТО. В обласній психіатричній лікарні пролікували 162 учасники антитерористичної операції, і на даний час там перебувають на лікуванні 17 таких пацієнтів. З числа демобілізованих, волинські медики вже оглянули 1281 особу. З них 347 амбулаторно пролікували, 41 лікували стаціонарно, психологи оглянули 219 демобілізованих. З числа демобілізованих, які пройшли медогляд, 52 особи ще потребують лікування.

Між тим, напередодні прийняття державного бюджету на 2015 рік, у листопаді 2014 року Міністр соціальної політики Людмила Денисова переконувала: про реабілітаційний центр на Волині знають і розглядають можливість його фінансування з держбюджету.

«Якщо порахувати статистику, то найбільша кількість бійців, які на сьогодні отримали статус учасника АТО – то це Волинська, Львівська, Житомирська. Вони повернулися з зони бойових дій і потребують реабілітації. Коли формуватиметься бюджет на 2015 рік, ми будемо передбачати кошти на реабілітаційний центр на Волині. Тепер треба працювати з депутатами», – додала вона.

Однак згодом тодішній Міністр охорони здоров’я Василь Лазоришинець повідомив, що виділених коштів на госпіталі для учасників бойових дій – достатньо.

Так воно і вийшло: реабілітаційний центр для учасників АТО ремонтують за кошти обласного бюджету, на що вже витратили більше 1,2 мільйона гривень для оновлення фізіотерапевтичного відділення. Сподіваються також на благодійну допомогу. А ось від держави, окрім «благословення», яким так пишається очільник облдержадміністрації, Волинь отримала на реабілітацію бійців небагато.

«З держбюджету коштів не було, але була позиція Міністерства, що воно підтримує цей проект, і для нас це було дуже важливо. Думаю, що згодом ми використаємо можливості з Фонду регіонального розвитку 2016 року, щоб вже наступного року за бюджетні кошти продовжити реконструкцію і відновлення госпіталю. Тут уже держава не «спригне», – пояснив Володимир Гунчик.

Людина чи система. Тест на людяність

Зважаючи на те, що лише за першої і другої хвилі 2014 року до війська призвали до 4,5 тисячі волинян, можна уявити масштаби мобілізації на Волині. Достеменної статистики, скільки волинян отримали поранення, контузію, каліцтво, не виключено, що не знають і в Міноборони.

Раніше чи пізніше вони все-таки повернуться в свої домівки, за винятком тих, хто, на жаль, поліг у боях. Україна знає: кожен з них потребуватиме реабілітації, аби повернутися додому і душею й тілом. Адже чимало українців стали жертвами афганського синдрому і його наслідків. Тож з пам’яті ще не стерті події тих років.

Як розповідав свого часу очільник обласного осередку Спілки ветеранів Афганістану Григорій Павлович, реабілітовувалися тоді по-своєму: «Коли ми поверталися з Афганістану, держава не була готова нас зустріти. В один прекрасний момент ми мусили самі переборювати стреси, були і самогубства, і п’янки – і досі це є в окремих випадках. Бо війна забирає хороші риси характеру, і дає негативні».

Тож, хто як не держава зацікавлена в тому, щоб люди, які її захищали, повернулися в суспільство повноцінними громадянами. Та нині волонтери швидше домовляться поміж собою, аніж чиновницькі структури вищих ешелонів влади. Бо для перших головне – люди, для інших, на жаль, – система.