Дружина загиблого волинянина: якби могла, всіх би перепоховала

Дружина загиблого волинянина Сергія Смірнова розповіла, як їй вдалося знайти й поховати свого чоловіка.

Розмова з Іриною Смірновою відбулася під час відвідин Володимира-Волинського волонтером Аллою Чонгар, ‒ пише Рідне місто.

«Коли чоловік пропав, я одразу ж почала його шукати, ‒ розповідає Ірина. ‒ Але прізвище Смірнов дуже поширене. Я знайшла, напевно, всіх Смірнових, яких тільки можна було, але Сергія серед них не було. Я чіплялася за найменшу інформацію, годинами сиділа на телефоні, спілкувалася спочатку з дівчатами, які працюють із Аллою, а потім і з нею самою. Вийшло так, що поки шукала Сергія, знайшла ще кількох загиблих хлопців, яких Алла шукала вже давно».

«Мій чоловік був похований у Запоріжжі під номером 3280. Перше ДНК у нас співпало на початку листопада, друге – в грудні. Мені сказали, що тіло треба забирати. Але мені цього було мало. Розумієте, кожна мама, кожна дружина, знаючи, що її рідна людина загинула, хоче мати душевний спокій – знати, що поховала свого сина чи свого чоловіка. Я розумію: якщо чоловік загинув, то краще поховати, змиритися й намагатися жити далі, ніж мучитися в невідомості. Але ж я хочу знати, що поховала свого чоловіка. Стоячи біля його могили, я спокійно хочу молитися за спокій душі Сергія. Якщо я не буду впевнена, то не зможу сказати дітям, що це ‒ могила їхнього батька. В моїй же історії було багато факторів, які давали мені підстави не вірити в те, що загиблий – Сергій. ДНК-аналіз сходився, а стоматологічна карта – ні», ‒ пригадує жінка.

«Ірині Смірновій ніхто не роз’яснив, що є перша ДНК-експертиза, є друга й третя, ‒ пояснює Алла Чонгар. ‒ Не розказали, які потрібні документи, куди звернутися. Кажуть: «От є загиблий. Оформляйте документи». І все. Ніхто нічого не пояснює. Чимало наших хлопців, похованих як невідомі, цілком можна було впізнати без будь-яких ДНК-експертиз. Але рідним не завжди повідомляли про загибель сина чи чоловіка в прийнятній формі, й батьки чи дружина не хотіли вірити в загибель найріднішого. Не забирали тіла. Чимало було й випадків, коли самі ж волонтери, які не розуміють, що з такими речами треба бути дуже обережними, мертвих видавали за живих. Був випадок, коли труну з тілом опускають в яму, а матері загиблого в цей самий момент повідомляють, що її син живий. Інша мама сидить в прокуратурі, аналіз ДНК повністю підтвердив, що її син загинув, оформляються документи. Їй телефонують і кажуть: «Ваш син живий, і ми його через 2 тижні привеземо». Та бідна мама так і впала там у кабінеті. На превеликий жаль, сказане ні в першому, ні в другому випадку не справдилося… »

За словами Ірини Смірнової, забирати тіло чоловіка з Запоріжжя було дуже важко.

«Я сказала слідчому в Запоріжжі: «Я до вас їду за 1000 кілометрів. Чи будуть готові всі необхідні документи, коли я приїду?» «Так. Звичайно», ‒ казали мені. Я приїжджаю, мені дають неповний перелік документів, і я розумію, що за кілька годин у чужому величезному місті я повинна потрапити в різні інстанції, аби владнати всі справи й забрати тіло. Коли ти розумієш, що тіло вже викопане, а робочий день підходить до завершення, й тобі ніхто не йде назустріч, ніхто не хоче тобі допомогти, це дуже страшно. Якби ви бачили те кладовище… Якби я могла, я би всіх забрала й перепоховала», ‒ продовжує Ірина.

«За 9 місяців, упродовж яких я шукала чоловіка, я пережила справжнє пекло… Я навіть ворогу такого не побажаю. Але водночас я розумію, що Бог не дає людині більше, ніж вона може витримати. Під час таких випробувань людина або ламається, або стає сильнішою. Зі мною, напевно, сталося друге. І якби я зараз отримала хоч найменшу зачіпку, хоч найменшу надію, що Сергій живий, я би перевернула світ, але знайшла його…», ‒ говорить вона.

«За цих 9 місяців я знайшла дуже багато хороших людей. Ця війна багатьох об’єднала. Надалі я намагатимуся допомагати батькам і дружинам, тим, кого спіткала така ж біда, як нашу родину. Разом горе переживати завжди легше. Й, може, комусь пощастить більше, ніж мені», ‒ каже Ірина Смірнова.