Легендарний комбат із Волині розповів про полон

комбат

Легендарний командир 90-го аеромобільного батальйону 81-ї десантної бригади Олег Кузьміних розповів пре те, яким було його життя в умовах полону.

Комбат дав інтерв’ю «ФАКТАМ».

Підполковник Олег Кузьміних потрапив у полон в ніч на 20 січня цього року, коли його батальйон ішов на допомогу захисникам Донецького аеропорту і повинен був забрати поранених. У тумані бійці збилися з курсу і вийшли на позиції супротивника. В результаті бою, що зав’язався, потрапили в полон.

«Все сталося несподівано. В камеру заглянули, повідомивши, що дають мені 30 хвилин на збори. Сказали, нібито будуть на когось обмінювати. Вже на волі я дізнався, що мене і ще одного військовополоненого віддали без обміну. Потім перевезли в інше приміщення, де ще дві години я просидів в очікуванні. Перед самою відправкою на свободу відбулася обов’язкова, як мені потім пояснили, зустріч з «омбудсменом» їхньої «республіки» Дариною Морозовою. Вона поцікавилася, чи не били мене в місці мого тривалого ув’язнення … Усіх, хто в ніч на 20 січня потрапив зі мною в полон в Донецькому аеропорту, серйозно побили лише в перший день – коли привезли в будівлю СБУ. Ще люди накидалися на нас на вулиці під час зйомок на зупинці громадського транспорту, на якій від міни загинуло багато донеччан. Ні я з бійцями, ні наші товариші, яким пощастило не потрапити в полон, до цієї трагедії не могли мати ніякого відношення. Однак присутнім на зйомці людям все було піднесено з точністю до навпаки. Все, що встиг запам’ятати, ‒ як мої побратими прикрили мене, побитого і знесиленого, дрантям, яке знайшлося в приміщенні, куди нас привезли. Я трохи зігрівся. Адже надворі був січень», ‒ згадує комбат.

«Про те, що ведуться переговори про моє звільнення, я міг тільки здогадуватися. Незадовго до виходу на волю мені передали листи мами, дружини, дочок ‒ з їхніми малюнками. І навіть дозволили потім забрати з собою. Напевно, ми збережемо їх у нашому сімейному альбомі. Кожне слово зігрівало. Самі листочки з дому, наповнені словами любові і підтримки, було приємно тримати в руках. В останні дні ув’язнення мене перевели в камеру з заґратованим вікном. Туди ж кидали і козаків. Це було приміщення приблизно три на чотири метри. Часом там містилися до десяти чоловік. Ми особливо не спілкувалися, але я чув їхні бесіди. Козаки скаржилися, що вище командування чинить із ними жорстко і не цінує їхніх військових заслуг. Вони потрапляли за ґрати за порушення дисципліни ‒ в основному за непокору військовому командуванню. Очевидно, на окупованій території прагнуть встановити єдиноначальність, а козаки не звикли жити по армійському статуту», ‒ продовжує Кузьміних.

«До цього мене утримували в «одиночці». Дев’яносто з 124 днів полону я провів у кімнатці без вікон розміром метр на два з кахляними стінами і підлогою. Число, день, місяць, погоду на вулиці я дізнавався в охоронця … Весь простір на підлозі займав матрац. Виводили мене тільки в туалет, раз на десять днів ‒ в душ. І декілька разів на місяць ‒ на допит. Від малорухомості, можливо, і дала про себе знати травма коліна, отримана багато років тому. Я поки ще накульгую. Якщо командування відпустить, відправлюся на реабілітацію», ‒ каже військовий.

Щодо їжі, то каже, що в основному годували невеликими порціями каші, звареної на воді. «Я за м’ясом так скучив, що по дорозі до Києва, заїхавши в Харків і побачивши «Макдональдс», попросив пригальмувати. Не домашня їжа, звичайно, але все ж хоч якийсь шматочок м’яса з запахом і смаком», ‒ пригадує Олег.

«Перечитав по кілька разів і чи не напам’ять вивчив всі три книжки, наявні в тюремній бібліотеці. Одна ‒ Мірзакаріма Норбекова, автора методик нетрадиційної медицини і «філософії антикризового мислення». Друга ‒ збірка виступів патріарха Кирила. І ще «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Ця книга надихала. Хто прочитав її, впевнений, зрозуміє мене. Рятувала і віра в Бога, в свою Батьківщину. Напевно, допомагали молитви близьких. Я думав про те, що вони мене чекають, що потрібен їм. А от про те, що кампанію з мого звільнення підтримує чимала кількість зовсім незнайомих людей, тоді, звичайно, не міг і подумати. Навіть не здогадувався, що люди пишуть підбадьорливі листи моїй родині, складають вірші і малюють картини, що в рідному Житомирі в день мого народження вивісили білборди в мою честь … Якби знав про таку турботу, мені, звичайно, було б легше, ‒ зазначає Кузьміних. ‒ Нагорода, отримана з рук президента, теж стала для мене повною несподіванкою».

«А в полоні думав так: раз Бог залишив мене на цьому світі, «прокрутивши» в тій м’ясорубці в Донецькому аеропорту, значить, я з честю повинен пройти всі випробування», ‒ переконаний екс-полонений.

Про допити каже, що ні про що «військове» не питали. «Хто я, супротивники, у тому числі їхні «шоумени», учасники численних телезйомок з полоненими, командири сепаратистів «Гіві» і «Моторола», прекрасно знали. А вивідувати якусь військову інформацію в наш час, нерозумно: вона миттєво застаріє ‒ обстановка на фронті постійно змінюється. Всі розмови зі мною слідчий зводив до того, щоб схилити мене до переходу на їхній бік. В армії «ДНР» мені пообіцяли посаду, звання – сказали, відразу полковника присвоять! Обіцяли гідну зарплату і навіть простору квартиру в Донецьку. Але я не думав про те, щоб порушити присягу, дану Батьківщині і народу України. А візаві був у мене один ‒ слідчий «міністерства державної безпеки ДНР», який представився мені позивним «Монгол». Він постійно підкреслював свою значимість у його відомстві, любив поговорити про свої заслуги. Зокрема, згадав про те, що одна з його заслуг ‒ взяття міста Вуглегірська в Донецькій області … Місто було тотально зруйнованим», ‒ говорить комбат.

«Пишаюся тим, що майже всі, хто був поруч зі мною, не зрадили своїм принципам, військовій присязі. Я хочу подякувати всім своїм бойовим товаришам і сім’ям хлопців, що не повернулися з цієї війни. Кілька слів хотілося б сказати про заступника командира роти (однієї з рот в моєму батальйоні) старшого сержанта Івана Зубкова. Він загинув при обороні аеропорту в той день, коли я потрапив у полон. Як він загинув, я не бачив. Але, поки він був живий, проявив себе як справжній воїн. Вже після звільнення я дізнався, що командування моїм аеромобільним батальйоном взяв на себе підполковник Володимир Олексійович Краса. Завдяки його професіоналізму втрати в батальйоні були мінімальними, йому вдалося зберегти в підрозділі чітку злагоджену організацію, бойовий дух і дисципліну. Напевно, не зможу перерахувати тут всіх, кому хотів би сказати: «Спасибі, хлопці. Все було не дарма. Любіть свою країну і будьте вірні присязі», ‒ підсумовує Кузьміних.