Герої нашого часу: Олексій Кушнєр

Олексій Кушнєр – майданівець та учасник війни на Сході України. На війну пішов добровольцем у складі полку «Азов» у кінці червня 2014 та повернувся у кінці листопада. Він отримав позивний Лікар, бо має освіту фельдшера. Олексій був командиром штурмового підрозділу першої сотні «Азову».

«Відверто кажучи, Схід для мене почався ще на Майдані», – каже Олексій. Після Майдану разом з товаришами він був серед засновників «Правого сектору» на Волині. Коли ж розпочалися бойові дії на Сході, не зміг залишитися осторонь. Тоді Олексій потрапив на тренувальну базу «Правого сектору» на Дніпропетровщині. Півтора тижні потренувався, але не було зброї.«Нам волинським хлопцям що? Нема зброї щоб воювати, Пасха під боком – пора додому.  Але потім я зрозумів, що треба йти на Схід», – усміхається Олексій.

Оскільки на той момент ще не існувало ДУКу, то  хлопці, які хотіли воювати, пішли у різні добровольчі батальйони. «Мені на той момент імпонував полк «Азов», – згадує Олексій.  «У нас не було ніяких «не хочу – не буду» – всі добре знають, чому туди прийшли. З дисципліною все було дуже чітко – наприклад, за вживання алкоголю виганяли ганебно перед строєм».

В «Азові» довелося пройти ще один складний вишкіл. Хоча раніше хлопець і служив в армії, знання, які бійці отримали від професійних інструкторів, багато разів стали в пригоді. «Люди дивуються, чому в добровольчих батальйонах малі втрати. Сватівська система, за якою нас навчали, розрахована на роботу в малих групах максимум по 5 людей. Це дуже ефективний підхід»,  – каже воїн.

Олексій у складі «Азову» брав участь у багатьох операціях – зачистці Маріуполя, Мар’їнки. Про ці операції розповідає сухо: до Маріуполя підійшли разом з регулярною армією – військові встановили блокпост, а добровольці пішли на зачистку міста, після зачистки було встановлено другий блокпост. Подібна схема була і у Мар’їнці.

«Так діяли по більшості операцій аж до Іловайська. Мар’їнка – це передмістя Донецька. Коли ми приїхали, то там стояла 51-а бригада. Ми дуже швидко зачистили місто», – каже Олексій. Але тоді не обійшлося без втрат: бійці «Азову» підірвалися на радіокерованому фугасі, внаслідок чого один хлопець загинув, а семеро отримали поранення.

«Це сталося позаду від нашої групи, ми лише почули вибух, а далі – нічого не зрозуміло, у раціях лише шум і крики. Але у нас був наказ: іти вперед. І ми його виконували», – згадує Олексій. За операцію зі звільнення Мар’їнки міністр внутрішніх справ Арсен Аваков нагородив бійця годинником.

16

Олексій каже, що часто армійці думали, що добровольці отримували величезні запрлати. «Ми як звірі своїми п’ятірками – дуже швидко працювали і просувалися вперед. В армії швидко воюють тільки штурмові загони, а наші генерали звикли до окопної війни».

Пригадуючи бої, воїн каже, що одними з найгарячіших були дні під Іловайськом. Операція почалася за два тижні від котла, постійно відбувалися сутички з ворогом, у яких гинули хлопці. Але тоді в серпні 2014-го можна було запобігти значній кількості жертв.

«Коли нас під Іловайськом накрили «Градами», ми встигли вскочити в окоп. Для перезарядки «Граду» потрібно 15 хвилин – за цей час можна відвести весь підрозділ на безпечну відстань, бо перший удар пристрільний. Коли ми там стояли з територіальною обороною, то після першого залпу ми хлопцями з полку зібралися і доїхали до Старобешиво – а це десь 10 км. А тим воякам не дали наказу і вони змушені були стояти. Не йде мова про втечу,  достатньо було від’їхати і повернутися, так можна було врятувати багато людей. Просто коли воюєш, кожен хто поруч – твій друг, і це багато що значить».

Хлопець пригадує день, коли загинув чоловік Тетяни Чорновол Микола Березовий. Їхній підрозділ саме отримав завдання готуватися до операції. «Мені сказали взяти 4 людини і підсилити першу сотню. У нас була спрацьована група: я, стрілець-фанат і двоє УНСОвців – гранатометників. Наступного дня нам кажуть, що є завдання – взяти блокпост сепаратистів та підготувати плацдарм для наступу. Ми тільки приїхали на місце як виявляється, що ситуація змінилася. Тепер ми мали їхати до блокпосту, де сепаратисти оточили 30 наших хлопців», – згадує Олексій.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Бійці вирішили обходити сепаратистів збоку, що не дозволити підійти підмозі ворога. «Ми їхали на першій машині і раптом  розпочалася  страшенна літня злива – лило, як з відра. І одразу ж нас почали накривати з стрілецької зброї і АГС. Ми зістрибнули і почали відстрілюватися», – каже Олексій. Згодом хлопці дізналися, що це були спецпризначенці сепаратиста Бєса.

Спочатку проти півстоні сепаратистів стояло близько 20 бійців, проте згодом до азвоців під’їхала підмога.

«За півгодини бою в мене був не автомат, а шматок грязюки. Але автомат Калашникова – це безвідмовна зброя, – усміхається Олексій. Я помітив, що поранили командира іншого підрозділу, до якого швидко підбіг медик та почав надавати допомогу. Ми почали відступати, але оператор машини не чує людей, і  взагалі зі зв’язком проблеми. Тому вийшло так, що медик  і поранений лишилися попереду, десь метрів за 15. Я віддав автомат і побіг їх витягувати. Поки я ніс пораненого, один з хлопців скочив на машину і підняв його всередину».

У тій операції вдалося врятувати 30 наших бійців, і саме це найцінніше на війні. У бою хлопці, за їхніми підрахунками, знищили 15 ворогів. З нашого боку троє бійців зникли безвісти – вони сіли в БТР і поїхали за ворогами. Азовці згодом знайшли машину, але без бійців.

«З блокпоста хлопці ще й вивели танк. Був навіть момент, коли нас ледве свої не обстріляли – ми туди їхали на операцію на БМП, а поверталися ще й з танком. Але хлопці нас вчасно впізнали», – усміхається Олексій.

Та це був ще не кінець операції: частина сепаратистів заховалися на фермі неподалік. Олексій із хлопцями поїхав на зачистку, тож загалом бій тривав близько шести годин. «Ми всі були мокрі від дощу. Перші 30 хвилин все на адреналіні, але потім його рівень знижується і стає неймовірно важко, особливо морально», – згадує він. Каже, що бились проти наших бійців вороги, що були добре навчені воювати. «Головне правило у бою – не недооцінювати противника, а завжди вважати, що він сильніший. Тільки так можна перемогти».

Олексій каже йому допомагало те, що добре знав, за що воює  – удома його чекала кохана дівчина, яка навіть приїжджала до нього на війну. Там він познайомив кохану з батьком – коли Олексій пішов добровольцем батька мобілізували, і той досі на Сході України.

Мамі ж Олексій сказав, що їде працювати до Києва. «Вона десь через два місяці дізналася. Допомогла мені зізнатися одна з газет, де мама мене побачила».

Починаючи з вересня і до середини листопада кількість операцій зменшилася, хлопці відточували бойові навики  та патрулювали міста. «У містах, де йшли серйозні бої і  які були фактично зрівняні з землею – там люди зразу відчувають смак «руського міра». Тільки тоді вони розуміють хто добрий, а хто поганий», – каже хлопець.

У кінці листопада полк «Азов» ввійшов до складу Національної гвардії  і Олексію разом з іншими азовцям запропонували підписати контракт. Але він відмовився. «Контракти дуже цікаві 2 моменти звільнення – закінчення АТО або наказ головнокомандуючого. Якщо раніше – то по статті. З нашого підрозділу з майже тридцяти людей лишилося в “Азові” троє»,- розповідає Олексій. Тож через півроку на фронті нарешті повернувся додому.

Коли боєць повернувся у Луцьк, то переоцінив своє ставлення до людей. «Важко було усвідомити, що тут ти нікому не потрібний зі своєю війною. Знаєте, мені всього вдома вистачало і я міг би не йти на Схід. Але в мене інше бачення – завдання чоловіка оберігати свою землю. В Луцьку адаптуватися було неважко, бо тут  чекала кохана дівчина. Хоча і досі деколи у мене все всередині холоне, коли чую звук як стикаються поїзди. Всередині все холоне, бо такий самий звук, коли снаряди «лягають». Досі не можу до цього звикнути. Щодня в телевізорі сухі цифри – стільки загинуло, стільки поранено. Все зовсім по-іншому переживаєш коли ти знаєш цих людей. Було дуже важко, коли почали їхати мої друзі в могилах. Розумієте, як це, коли зустрічаєшся з друзями тільки на похоронах. Найменше, що ми можемо зробити – це прийти і вшанувати їх. Я в боргу перед хлопцями, які загинули».

 

Василина БОРУЦЬКА