Зона бойових дій очима волинянки

SAMSUNG DIGITAL MOVIE

Волинянка побувала з волонтерами на Сході та поділилась своїми враженнями від побаченого.

Про це повідомляє БУГ.

Волинянка Юлія Ховайло відправилась на Схід з нововолинськими волонтерами на чолі з Валерієм Курстаком.

Цитуємо текст без правок і змін:

«Наша п’ятиденна подорож в зону АТО розпочався з Нововолинська. У таких подорожах екстримал почувається досить комфортно, а той, хто не любить ризикувати, заспокоює себе, дивлячись на воїнів невидимого фронту. На їхніх обличчях – ніякого остраху, лише спокій і впевненість.

Біля військової частини у Володимирі-Волинському двох волонтерських бусах займають місця хлопці в формі – їм на полігон. У салоні не дуже гамірно, тут кожен думає про своє. Валерій  Курстак тримає перед собою список військових, яких згодом відвідає з презентами. Саме так сприймають передачі наші бійці в АТО, а цього разу їх отримають більш ніж шістдесят військовослужбовців. Окрім адресних передач, якими автомобілі довантажують вже у місті Луцьку біля Спілки ветеранів Афганістану, на своє призначення чекають аптечки, укладені волонтерами, питна вода, вогнегасники, газети для бійців. Дорогою знайомлюся з водіями. У розмові за чаєм Петро Саульський  зізнається, що коли хоч раз потрапиш на передову, не вистачає сили волі, щоб відмовитися й залишити цю справу, а Сашко Положевець каже, що його маленький син звістку про те, що тато їде до солдатів, стрічає зі сльозами, і просить взяти з собою. Саша возить не лише допомогу воякам, не раз доводилося йому доставляти «вантаж 200». «Найважчими є останні 500 метрів, коли доїжджаєш до дому загиблого, а там же сімя, діти…» – говорить він. Дізнаюся також, що це сорок п’ята поїздка Валерія Курстака в АТО, й за увесь цей час в дорозі не обійшлося без пригод. Слухаю розповідь про знайомство з російською розвідкою, коли довелося приміряти на себе роль донецьких шахтарів, і про те, як несправність автомобіля і неочікувана зупинка рейду може врятувати від обстрілу і зберегти життя. Загалом же кожен із чоловіків впевнений, що лише молитва тих, чиї батьки, чоловіки, діти перебувають на передовій, допомагає їм уникнути нещастя на шляху. В обласному центрі до нас приєднуються волинські волонтери-підприємець  Віталій Лісецький та багатодітний батько, син якого, до слова, теж перебуває в АТО, Андрій Гаць. Зупинки на заправках, бутерброди, скуштовані на ходу, та екскурсія нічною столицею – то лише перша частина такого незвичного турне. Усе найцікавіше чекає попереду. Ніч в дорозі. Не встигаю лічити назви населених пунктів, які залишилися позаду. На Дніпропетровщині поблизу полігону чути постріли – солдати проходять навчання. Нас зустрічає білий УАЗ, прямуємо по піщаній дорозі. Бійці займають позиції, підтягують техніку. Серед жінок, розумію, тут тільки я і «Надійка». Саме такий напис на пушці наштовхує на роздуми, волонтери ж пояснюють, що бійці улюблену техніку називають іменами найдорожчих їм людей. Наш пасажирський склад лишається на полігоні, військових розподіляють по підрозділах. Залишають тут і частину вантажу. Серед незнайомих облич впізнаю одне. І де б ми ще зустрілись? Іваничівський волонтер, тепер  доброволець Петро Нагайовський вкрай подивований зустріччю. Мабуть, вихідці з Іваничівщини навідуються сюди не часто. Обіймаємося щиро, обмінюємося репліками. На питання, коли ж уже додому, відповідає: «Як переможемо». Підходять хлопці і соромязливо просять подарувати їм жовто-блакитний стяг. Покидаємо полігон і якесь невимовне відчуття смутку супроводжує мене в дорозі. Ці хвойні ліси з чистим, насиченим йодом повітрям могли б слугувати оздоровчою базою відпочинку, натомість сьогодні тут намотують кілометри військові автомобілі, грузовики, БТРи, і всі напоготові…

Запоріжжя вітає нас місцевим колоритом і несподіваними проявами патріотизму тутешніх жителів. На кожному кроці тут Українські прапори. А ще стаємо свідками, як нащадки славних козаків стрічають наших бійців. Назустріч колоні військового транспорту виходять сімї, передають вітальний привіт. Найбільше радіють військовослужбовцям дітлахи, особливо хлопчики – для них то взірець, приклад хоробрості та відваги.

Донецька траса пуста, зрідка тут можна побачити рух зустрічного транспорту, і це насторожує. Ніч застає нас у Тополиному. Тут маємо змогу наживо оцінити солдатський побут. У наметі вистачає місця для нежданих гостей, хлопці топлять буржуйку. Стіни обклеєні дитячими малюнками. Є навіть телевізор, і стає зрозуміло, що нас поселили в номер «люкс». Спілкуємося недовго, всі потомлені, а на ранок знову вирушаємо в дорогу. На шляху зупиняємося у Володарському і навідуємся в 79-ту бригаду.

Наступне місто стрічає нас білбордами «Маріуполь – це Україна». Волонтери передають медикаменти у місцевий госпіталь, а в аеропорту хлопці розповідають, що «сепари» щоранку шлють  їм «привіт», однак, дякувати Богу, снаряди до них не долітають. Проїжджаємо біля знаменитого МК «Азовсталь», «Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча» – найкрупніших металургійних підприємств України. Донеччина не радує спекою, погода тут тримається відносно прохолодна як для східної частини України. Валерій Курстак киває в бік, де на небесному тлі видніються клуби диму – таки стріляють. Біля населеного пункту Дмитрівка по всьому периметру поля розставлені бетонні трикутники, видно замасковану техніку. З усього зрозуміло – тут чекають наступу. Наступна зупинка – Волноваха. Зустрічаємось з місцевою волонтеркою Оленою, яка щойно повернулась з передової. Вона впевнена, щоб зрозуміти, що потрібно бійцям, треба побувати у їхній шкурі. Встигаю познайомитися з військовими, які розповідають, що ситуація тут покищо стабільна, а от кілька днів тому було «гаряче». Ще й, мабуть, через те, що нашим є наказ не відповідати вогнем, у нас «перемиря». Під’їжджають по передачі військові з Гранітного, обіймаються з волонтерами, як з рідними, фотографуються. Прямуємо в Курахово і далі в сторону Дзержинська.

Блокпостики, блокпости, блокпостища… нас пропускають без перешкод, а дехто з бійців міняється на очах, ясніє усмішкою – свої, з Волині! Все нові знайомства і максимум спілкування дарують виключно позитив. Не кожній представниці жіноцтва щастить прицілитися з автомата або РПГ, скуштувати військової кухні. Хлопці кажуть, що до них навідуються жінки-волонтери, і розповідають кожен свою історію. Хтось показує фото онуків, дехто з донецьких просить не силувати себе і розмовляти українською мовою. Дивлюся відео з боїв під Дебальцевим і ролик з новин, де повідомляють, що котла не було. У військових є на те своя думка, особливо в свідків тих жахливих подій.

Тут є вихідці з усіх куточків України, а скільки талантів можна знайти серед хлопців – і художників й музикантів. Насміялася і наплакалася у тій подорожі… Важко стримати себе коли під гітару звучить пісня до болю актуальна в наш час. В тісному приміщенні, де проходять будні солдатів, не раз довелося згадати нічний Київ, яким дорогою милувалася через вікно автомобіля, відблиски ліхтарів та гірлянд, шикарні ресторани, найдорожчий готель столиці «Hilton», будинки, де квартира коштує мільйон. Несправедливо, проте навіть це не заважає хлопцям зневіритися, їхньої душевної щедрості вистачає на всіх. Військові обдаровують власними ексклюзивними сувенірами. Додому везу дві кулі, браслет з написом «нас не подолати», мило у формі гранати, інші хитромудрі подарунки. Емоції зашкалюють, і я тут же розумію, що ніяке інше турне країнами Сходу, чи нашої рідної та далекої матінки-Європи не подарувало б мені стільки вражень. Відпустка проходить плідно, бо ж для журналіста така подорож  – справжня удача. Однак основою ціллю від самого початку були не трофеї у кар’єрі. Головний трофей усього мого життя чекає у місті Артемівську, а волонтери рушають далі. Повертаючись, вони заберуть мене додому, на рідну Волинь, де не чути вибухів і мирно проходить життя. І навіть епізоди з зруйнованими будівлями, підірваними мостами не зрушать віри в те, що королівські квіти на Алеї троянд в Артемівську таки зацвітуть, що прекрасна природа української Швейцарії у Святогірську манитиме і мандрівників з західної України, і вони почуватимуться тут як вдома».

Місце-загибелі-бійців-51-бригади-у-Волновасі

Малюнки, які підійматимуть бойовий дух воякам під Гранітним

будинок у Слов’янську