Поранений волинянин знайшов своє кохання у шпиталі

foto_0

Поранений боєць 51-ї бригади, який вирвався з Іловайського котла, знайшов своє кохання у Луцькому військовому шпиталі.

Про це повідомляє Волинський інформаційний портал з посиланням на газету «Волинь-Нова».

Костянтин і Тетяна Поврозніки, які живуть у селі Кременець Рожищенського району, познайомились у Луцькому військовому шпиталі. Куди військовий 51-ї окремої механізованої бригади потрапив з пораненням після Іловайського котла.

Пара познайомилася у госпіталі випадково. Тетяна якраз провідувала свого однокласника Миколу, з яким закінчувала Топільненську школу.

«Зайшла в госпіталь — а там стільки хлопців», — пригадує жінка. На сусідньому ліжку лежав бородатий військовий, її майбутній чоловік. Відвідувачка спочатку подумала, що він – священик, і коли почула, як поранені лаються, вирішила вибачитись перед ним.

Коли Тетяна прийшла наступного дня в госпіталь, то Костянтин попросив номер телефону, однак та відмовила. Але поранений все одно ввечері подзвонив дівчині. Виявляється, випросив номер телефону в її однокласника Миколи.

«До речі, коли я вперше прийшла у госпіталь і зустріла директора Топільненської школи, то він сказав: «Дивись, Таню, ще заміж тут вийдеш», – пригадує вона.

Після двох тижнів госпітальних побачень Костянтин запросив Тетяну у поїздку. На запитання дівчини куди ж саме їхати, солдат відповів: «У справах». Як виявилось, Костянтин віз дівчину знайомити з батьками.

Пара одружилась на Великодень цього року. На весіллі, яке гуляли в рідному селі нареченого, окрім рідних були також і бойові побратими. Зокрема, Ігор Шостак, якому Костянтин завдячує життям.

Костянтин став свідком трагедії під Волновахою. Після бомбування, коли загинуло, зокрема, дев’ятеро волинян, він збирав тіла бійців. 24–го серпня минулого року, на День Незалежності України, під Іловайськом Костянтин з іншими бійцями чоловік потрапив у потрійне коло оточення.

За словами армійця, до 29 серпня кожен день бомбили. «Туалет там, де і їмо, бо не вилізти з окопу. Як тільки голову висунеш, то наразишся на кулю снайпера», – розповідає він. Так, зі 130 бійців, які були на блокпосту, залишилось не більше 60-ти. Військових почали вивозити звідти двома «газами», тягнучи шість мінометів. У двох з половиною кілометровій колоні були і «азовці», і «донбасівці» з легковим транспортом, танками, бетеерами. Колона йшла, по суті, під прицілом гармат бойовиків.

Внаслідок обстрілу Костянтин отримав контузію та осколкові поранення.

«Маленькими групками вибиралися. Місцевий житель підказав, що до наших — кілометрів тридцять. Непросто було здолати їх, бо ж більшість поранених. Мене Ігор Шостак, вважай, на плечах виніс. Нікого не покинули. Нарешті потрапили до своїх. Вертоліт забрав мене разом з іншими пораненими у Дніпропетровський польовий госпіталь. Звідти літаком доправили до Львова, а там і в Луцький військовий госпіталь потрапив», – згадує чоловік.

Однак, військовий каже, що якби він не отримав поранення, то зустрівся би з Тетяною.

«Коли я був в АТО, коли вже біля смерті походив, то десь через місяць казав у телефонних розмовах рідним, зокрема бабусі: «Прийду додому — обов’язково женюсь», – зізнається Костянтин.

З тої неоголошеної війни молоді чоловіки повертаються не лише з фізичними ранами, а й із психічними травмами. «У Липинах мене вивели зі страшного стану, — каже Костя. — У військовому госпіталі, де я двічі лежав, не могли втримати» — все рвався, біг невідомо куди.

Бабуся армійця Надія Степанівна розповіла: «Коли Костя народився, то мою дочку Наталію кесарили. Мабуть, якась інфекція потрапила в організм — температура піднялась до сорока. Ми з чоловіком забрали внука додому через 12 днів. А дочка ще довго лежала в лікарні. Повернулася додому, як Кості вже місяць минув. Інстинкт батьківства, як кажуть, перейшов до нас із чоловіком, і Костя залишився. Бував він і вдома, у матері, яка його не обділяла любов’ю, але жив переважно з нами. Після строкової служби якось зізнався дідові: «Мама так просить, щоб я вдома жив». Ми не перечили. Пішов він додому. А трохи більш як через місяць повернувся зі словами: «Ви мене приймете?».

Після Волновахи рідні дуже переживала за Костянтина і, коли той потрапив до Миколаєва, бабуся планувала приїхати до нього. Однак, онук відмовив її: «не їдь, бабо, бо ми все одно не побачимось». Та жінка все одно поїхала і таки побачилась з ним. А потім щотижня бабуся передавала волонтерам «Народної самооборони Рожища» посилку внукові. Аж поки їй не сказали, що під Іловайськ посилку доставити не зможуть.

Найстрашнішим був день, коли внук зателефонував і вже нічого не приховував: «Нас оточили, бомблять, все згоріло… Комбат загинув, залишилися тільки такі, як я. Ніхто, здається, не знає, що ми тут, — всі про нас забули…». А ще якось військовослужбовець сказав: «Якщо через два дні не дам про себе знати, то шукайте по госпіталях чи моргах…». Після того, як дізналась, що внук у Дніпропетровську, а звідти його доправлять до Львова, то відразу поїхала до нього.

Надія Степанівна тішиться, що Костя зустрів Тетяну. «Може, Таня деколи і терпить від Кості, в якого після війни непростий характер, але я її втішаю: «Помаленьку все наладиться, все буде добре». Головне, що вони люблять одне одного, що синочка чекають», – каже бабуся.

Нещодавно чоловік влаштувався на пилораму в Рожищах, тож життя налагоджується.