Ворожки, шахраї, сни: мама бійця з Волині не вірить, що він загинув

Родина волинського військового Богдана Тарасюка з Старовижівського району не вірить, що той загинув на Сході та не втрачають надії.

Пекельних мук завдала серпнева подія Олені й Володимирові Тарасюкам із села Буцин Старовижівського району. Бо там, де крили “гради” і в страшній коловерті змішалися люди, вогонь та земля, був їхній син Богдан, – пише на сторінках Волинської газети Оксана Бубенщикова.

Коли жінка почула страшну звістку, вірити не хотіла, чому саме не виходить на зв’язок її син. А 10 вересня 2014-го вже була серед тих, хто з Волині їхав до Дніпропетровська на упізнання.

“Що то було, вам словами не передати. Серед ніг, рук, понівечених голів мати мусила знайти свою дитину…”, – ковтаючи сльози, пригадує жінка.

Орієнтиром під час упізнання слугували прикмети загиблих. У Богдана, приміром, після служби в десантурі лишилося татуювання у вигляді кажана на одній руці та зображення дракона – на іншій.

“Саме такі наколки були у вашого сина?”  – показуючи фото у комп’ютері, запитав під час упізнання експерт.

“Здається, такі… Хіба я коли приглядалася?”  – відповіла Олена Тарасюк (хоча згодом, коли ці фото побачила Богданова наречена, то сказала: “Кажан на Богдановій руці подібний, але не ідентичний. Та й дракон за багатьма деталями відрізняється”).

Ще тяжче було, коли в морзі Дніпропетровська матері розкрили мішок із трупом. Голова чорна, без очей, без зубів. Скільки не приглядалася мати, ніяк не могла знайти схожості зі своїм Богданом. Навіть просила, аби фото тієї голови прислали Інтернетом у сільську раду, аби хоч батько (тобто Володимир Тарасюк) глянув та допоміг упізнати. Проте лікарі відмовили, сказавши: такого не роблять. А побачивши сумніви жінки, попросили: «Зробіть благородний учинок, поховайте воїна. Бо інакше опиниться у братській могилі. Тож самі розумієте…».

Прибита горем жінка підписала документи, чим підтвердила: труп №609 – це її дитина. 12 вересня в закритій труні військового привезли в с. Буцин і зрештою опустили в сиру землю.

Здавалося б: тіло в домовині, душа на небесах, вічний біль у серцях рідних, але – втраченого не повернеш і треба жити далі.

От тільки з кожним новим днем батьки стали все більше сумніватися: а чи свого сина вони оплакують?

Скажете, рідні просто не можуть змиритися з непоправною утратою… Можливо. Дехто з односельців навіть пошіптує, ніби в матері від горя “дах поїхав”. Проте дивні речі, пов’язані з Богданом, стали відбуватися відразу, як батьки взялися готуватися до похорону.

“Невдовзі після страшної звістки до нас якимось дивом прибилася кішечка. Тільки в хату зайшла – відразу до Богданової кімнати побігла, покрутилася там і відтоді лишилася в нас жити. Далі ще один момент: послала я швагра купити обручку Богданові (коли небіжчик неодружений – у труну кладеться весільна атрибутика), так він ту обручку десь загубив. Коли до нас їхав священик відспівувати, в нього машина зламалася. Коли труна у церкві стояла, свічки постійно гасли”, – розповідає жінка.

“Спершу цим дивним речам ніхто значення не надавав. Та Богдан став постійно уві сні приходити. І не лише до нас, а й до сусідів, родичів. Щоразу – в якомусь дивному “ненашенському” одязі. І щоразу розповідав: мовляв, живий, скоро повернуся”, – зізнається подружжя.

Якось, коли він прийшов до двоюрідної сестри, вона запитала: “А коли ж тебе чекати?”. На що хлопець відповів: “Я вже тут 220-й день. Ще 120 пробуду і – додому”.

Коли про це почула Богданова матір, стала міркувати: що б ті числа могли означати? Порахувала і вийшло: “220” днів тому син міг загинути, бо від дня похоронів минуло 206 діб.

“Щоб наші сумніви розвіяти (чи, навпаки, підтвердити), я зверталася до ясновидців. Причому різних – із Італії, Волині, навіть із Москви. І всі сказали: у Царстві мертвих мого Богдана не бачать, він десь далеко від дому, начебто за границею”, – переповідає Олена Василівна.

А може, справді жінка поховала бійця Тарасюка, але не її – не свого Богдана? Прізвище ж “Тарасюк” дуже поширене. Наприклад, після того, як 29 серпня 2014 р. Богдан перестав виходити на зв’язок, жінці телефонували з лікарні й казали спершу, що син у комі, а потім – що повернувся до тями. Був також дзвінок зі стаціонарного київського телефону, де невідома представилася працівником СБУ та повідомила: Богдан Тарасюк – у списку полонених. До Богданової нареченої (точніше – її брата) ще у вересні був увечері дзвінок: “Сашо, це Богдан. Я живий і здоровий. Тільки нікому нічого не кажи”.

Говорив він це російською мовою. Проте Олександр стверджував: голос точно був Богдана Тарасюка.

Навіть шахраї – і ті внесли бійця до живих, – зізнається Олена Василівна. Якось о другій ночі родич Тарасюків отримав есемеску: “Чи знайома вам особа на ім’я Тарасюк Богдан Володимирович? Якщо так – відпишіть”. Коли родич відповів, знову повідомлення: мовляв, хочете дізнатися більше – вишліть на цей номер 500 грн. Подібних есемесок надійшло декілька. В кожній – наказ вислати від декількох сотень до декількох тисяч гривень. Жодної достовірної інформації шахраї не надали (так само як і не зуміли видурити гроші). Але навіть цей випадок став для батьків іще однією з причин не вірити у смерть дитини.

Щоб розставити крапки над “і”, Олена Тарасюк у жовтні 2014-го вирішила  здати свої біологічні зразки для визначення ДНК, котре потім планувала зіставити із ДНК “трупа №609” чи осіб під іншими номерами, чиї відомості зберігаються в узагальненій базі даних про загиблих.

Задля цього надсилали Тарасюки заяву у слідче управління дніпропетровської міліції, звідки в лютому прийшла відповідь із обіцянкою: за біологічними зразками трупа №609 буде проведено судову молекулярно-генетичну експертизу. На жаль, результати досі невідомі.

“От був поминальний тиждень. Куди було свічку за Богдана ставити – до померлих чи до живих? Хотіла на службу заупокійну піти – захворіла дуже (ніби вкотре щось не пускало). Коли всеношна була на Пасху, чоловік Володя до церкви пішов, я хвора придрімнула – знову Богдан приходив. Побалакали з ним. Розповіла, що тепер він племінника має. Та й прокинулася…”, – зітхає жінка.

…Тримаючи Богданове фото, Олена Василівна зізнається: рука не піднімається чорною стрічкою перев’язати світлину. У школі, де Богдан Тарасюк навчався, хотіли пам’ятну дошку встановити – матір попросила не спішити. Так само із пам’ятником на могилі.

Та й покази очевидців не пролили світла на долю Богдана. Одні бійці казали, що 29 серпня (коли Тарасюк уже не виходив на зв’язок) бачили його живим, нібито він разом із іншими відступав. Дехто з товаришів отримав контузію і боїться помилитися у свідченнях.

Тому подружжя Тарасюків підготувало чергове звернення, де просить дніпропетровських слідчих повідомити, чи провели вони молекулярно-генетичну експертизу трупа №609.