Волонтерка з Дніпропетровська: «Просто треба брати і робити»

Минув вже рік війни з Росією. Багато українців вже втомилися від неї і опустили руки. Лише волонтери, як і рік тому,  разом з військовими кожного дня наближають день перемоги.

Серед них – волонтерська сім’я з Дніпрпетровська: Ольга та Дмитро Ємельянові, а також їхні сини – однорічний Микола та трирічний Михайло (на фото, у військовій формі – боєць 93-ї бригади Ростислав Смусь з Маневицького району).

Здається, що в цій родині ніхто не зупиняється ні на мить: 22 травня Волинське Агентство Розслідувань зустрілося з ними в Луцьку,  23-го вони їдуть у Маневичі та Шацьк, а через день їх вже чекають у столиці.

Про волонтерський рух Дніпропетровська, підопічних з 93-ї бригади та фільм, який подружжя знімає про волонтерів з усієї країни, розповіла Ольга Ємельянова.

 – Отож, Ольго, з чого почалася ваша волонтерська діяльність?

– Важко пригадати. Під час  Майдану я була вагітна, тому мене закривали вдома, чоловік ходив у Дніпропетровську.  Я за освітою юрист, надавала консультації. Чоловік – розробник програмного забезпечення, він часто до Революції їздив читати лекції  в Росію, але з початком подій на Майдані відмовився це робити. Росіяни довго не могли зрозуміти чому.

Тоді ми старалися допомагати чим могли: я – юридичними консультаціями, Дмитро вступив в Самооборону.

Волонтерство для нас – це як доля. Ми вперше прийшли в лікарню імені Мєчнікова після Іловайська. Ми нікого там не знали, просто вирішили піти в штаб попитати, що хлопцям треба. Нам кажуть – нічого. Ми захотіли просто провідати хлопців – взяли Миколку (йому саме виповнилося 4 місяці), смаколиків і зайшли в першу-ліпшу палату. Там лежали двоє контужених під Іловайськом хлопців. Коротше кажучи, один з них – Мудрий – зараз наш кум і дуже великий друг (усміхається).

За час волонтерства я зрозуміла, що той, хто при ходить в штаб  і чекає, поки йому виділять зону відповідальності, не буде волонтером. Просто треба брати і робити. У нас так і було – спочатку ми ходили до хлопців в лікарню, потім я дізналася, що Нацгвардія голодує. Від когось чула, що у Львові збирають їжу під супермаркетом. Тоді я від руки намалювала список необхідних продуктів і вийшла під супермаркет АТБ разом з дитиною.

Ми тоді зібрали дуже багато продуктів – майже тону, з дитиною було легко просити. Микола виступав у нас жалібним фактором.

– Ви займалися збором виключно продуктів харчування для бійців?

– Так було лише спочатку. Далі ми почали збирати господарські товари під «Епіцентром» – пилки, сокири тощо. Микола спав у мене на руках, а я підходила до людей (в основному до молодих хлопців) і питала «Ти хочеш зробити добру справу? Купи сокиру». Більшість сміялися, але приносили сокиру.

Далі ми зрозуміли,  що треба збирати гроші, бо йдучи в супермаркети ніколи не знали, що саме принесуть люди. Проте у нас був конкретний список і кількість речей, які потрібні були хлопцям.

– У той момент ви задумувалися про приєднання до якоїсь з волонтерських організацій?

– Ще ні. Спочатку ми допомагали то одним, то іншим волонтерам. Ми ставили пункт для збору допомоги в супермаркеті, але справлятися стало важко. Тому  ми організували проект «Благодійна толока», який успішно працював півроку. Суть проекту в тому, що ми не просимо, а заробляємо гроші на продажі виробів хенд-мейд. Керівництво кількох великих супермаркетів виділило нам безкоштовно площу.

Тоді ми зібрали багато грошей – десь 150 тисяч гривень.

– Яким військовим підрозділам Ви допомагаєте?

-Взагалі відбувалися дивні речі, точно без Бога не обійшлося. У вересні мене запросили виступити в школу. Тоді ж запросили хлопців з 93-ї  бригади. Після закінчення хлопці почали швидко тікати. Я їм кажу – «Хлопці, у вас волонтери є?»

-«Ні, нема»

-«А щось треба?»

-«Нічого не треба»

-«А аптечки є?»

– «Нема». І сміються. Я кажу: «Будуть вам аптечки». І от ми з хлопцями працюємо вже більше півроку.

Тоді я насилу випросила у них номер телефону. Через деякий час хлопці самі подзвонили і питали про аптечки. Ми на той час саме збирали гроші. Нам тоді допомогли Юлія Сігіда з «Армія волонтерів Дніпро» і від того часу ми почали співпрацювати.

– Тобто Ви увійшли до складу цієї організації?

– Так. «Армія волонтерів Дніпро» стала громадською організацією. Зараз я член правління, Юля Сігіда – голова. Вона дуже серйозна волонтерка,  сама їздить на передову. Вони дуже багато зробили для хлопців по всій лінії фронту. Ми ж займаємося третьою ротою 93-тьої бригади.

Так склалося,  що тоді, у школі, вони самі нас «вибрали» у тій ситуації з аптечками. З того часу ми товаришуємо з хлопцями. Возимо різне – бензопили, форму і навіть олів’є  в Донецький аеропорт (усміхається).

– З якою метою Ви приїхали у Луцьк?

– Ми у Луцьку з проектом «Подорож навколо добра»  ГО «Армія волонтерів Дніпро». Це проект, спрямований на пропаганду активного способу життя, волонтерства і місцевих волонтерів. У кожному місті ми зустрічаємося з волонтерськими групами і розпитуємо про оригінальні проекти. Ми фільмуємо волонтерів та пишемо про них статті. Підсумком подорожі стане фільм про волонтерський рух.

Ми хочемо привернути увагу людей до волонтерів, які живуть поруч. У кожному місті розповідаємо і про свої враження. Тут на Західній Україні часто питають: «А як вам у нас?». Людям цікаво почути враження про життя волонтерів від інших людей.

Люди починають задумуватися: це ж треба було пертися через усю Україну з Дніпропетровська до Дрогобича, щоб розповісти нам про наших  же волонтерів. Таким чином ми привертаємо увагу до мешканців волонтерів і їх роботи.

– Які міста вже відвідали?

– Ми  були у Запоріжжі, Херсоні, Одесі, Ужгороді, Львові, Дрогобичі,  Луцьку, а остання наша точка Київ.

У Луцьку мали зустріч з «ВолиньSOS», представниками координаційного центру допомоги військовим, почули про цікаві проекти. У ваших волонтерів є проекти, яких немає ніде – це «Кава з волонтером». До речі Луцьк – це перше місто, де я побачила координацію між всіма волонтерами. Вони друзі, діляться і домовляються між собою.  Це майже унікальне явище, яке мене дуже вразило.

– Ваші діти не лише волонтерять, а й подорожують разом з Вами?

– Мене часто запитують, чому я не лишаю дітей з батьками. Я вважаю, що батьки не мають лишати дітей, коли роблять щось цікаве і корисне. Старшому сину три роки і він вже щось розуміє, питає мене «а коли вже дядінькі ванєнні приїдуть?». Це досвід  і для нас, і для дітей. Хлопці люблять подорожувати, ми стараємося показувати їм щось цікаве. Щось залишиться в дитячій голівці – принаймні настрій, дух братерства і враження про добрих людей. З них теж тут черпаємо натхнення для подальшої роботи.

– Київ – останній пункт вашої подорожі. Що плануєте робити після повернення додому?

– Тут і думати нічого – продовжимо.

Волонтерство – це на все життя, і воно не закінчиться, коли закінчиться війна.

Ми маємо усвідомити відповідальність за будь-яку дію. Чи це буде просвітницька, благодійницька діяльність, чи це буде щось інше – посадити клумбу чи допомогти у лікарні. Не важливо як, але люди цим будуть займатися.

– А що у волонтерській діяльності давалося найважче?

– Важко морально прийняти, коли тебе лають, бо ти просиш купити військовим гречки чи хліба. Важко, коли знайома бабуся з хворобою Паркінсона, яка не може говорити,  віддає пакет гречки хлопцям, а тітонька, яка виходить з «Мерседеса» каже: «Иди лучше дитя укладивай». Важко прийняти, коли люди йдуть навантажені пакетами з бутиків  і відправляють тебе подалі разом з  твоїми ляльками-мотанками. Та найважче морально, коли хлопці на Сході. У мене на холодильнику висить список третьої роти і я кожного дня за них молюся поіменно зранку і ввечері. Навіть зараз хлопці на фронті, на самому передку.

Але все, що відбувається – це для мене провидіння. От, наприклад, треба проплатити 10 тисяч гривень за розрузки. Це понеділок, у торгових центрах нема людей, ми нічого не можемо продати. За дві годині зібрали 300 гривень всього, аж сльози на очі навертаються. І тут ідуть хлопці з «Правого сектору», яких ми не знаємо і які не знають нас, викладають 4 тисячі гривень «для хлопців з 93-ї». І ми тоді розуміємо, що можемо проплатити половину турнікетів, і нам дадуть відстрочку. А за тиждень ми зберемо – 20-30 тисяч гривень на печенні і мотанках і доплатимо за турнікети.

Або маю 3 тисячі гривень. І тут мої хлопці дзвонять і кажуть – треба 20 пар гумових чобіт. Я їду і купую якраз 20 пар на 3 тисячі.

– Волонтерський рух у Дніпропетровську масштабний? Люди охоче допомагають армії?

-У нас дуже багато волонтерських груп і окремих волонтерів., а також людей, котрі співчувають. Багато ходять хлопців лікарню провідувати. У нас на кожному поверсі волонтерські намети. Таксисти безкоштовно катають волонтерів і бійців.

На Західній Укранїі багато хто думає, що Дніпропетровськ – це те саме, що Донецьк (сміється). От семінаристи у Дрогобичі мене питали: «Звідки ви знаєте українську мову? Звідки ви?». Я кажу – я з України, і тому знаю українську мову. На крайньому Сході думають, що Західна Україна – то якісь фашисти і бандерівці, а в селах Західної думають, що в Дніпропетровську – одні москалі (сміється)

– Як ваші родичі і знайомі відреагували на те, що ви з чоловіком стали волонтерами?

– Звісно, коло спілкування змінилося. На День народження мого молодшого сина до нас приїхало безліч гостей в камуфляжі, вони вже наша сім’я. Батьки добре ставляться, вони нам у всьому допомагають. Найкращими друзями стали волонтери. Були знайомі, які не сприйняли того, що ми робимо, були і родичі,  які приємно здивували. Дзвонила мені кума і каже: «А знаєш, де ми на Пасху були? Під Дебальцево». Хлопцям пасочки возили і техніку.

– Чи є універсальний рецепт, який допоможе українцям жити краще.  

– Чим більше людей буде щось робити , хоча б цікавитись чимось – навколишнім середовищем чи історією – тим більше захочуть допомагати.

Якщо кожен дбатиме про простір хоча б на два метри від себе, ми житимемо в зовсім іншому світі.

Відомий художник Левко Скоп написав у своєму Фейсбуці, про те,  як їхав у маршрутці та слухав російський шансон. Це все частина ідеології – якщо ми хочемо мати культурних дітей, то маємо звертати увагу на те, що вони слухають. Так от, Левко пише, що тоді подзвонив своїй дружині, а вона каже «або виходь, або не жуй соплі». Він змусив водія виключити цю музику і не побачив осуду з боку людей. Це приклад – кожен з них задумався про себе.

Ось приклад з мого життя. Коли я була в Трускавці, в черзі за водою курив чоловік. Він кинув окурок на землю. Я підійшла до нього і питаю «Це ви палили тільки що?» Він каже «Ну і ?».а я «Підійміть окурок , будь ласка. То є ваша земля і моя земля. Якщо не можете знайти смітник, то заберіть окурок з собою»

Я не з тих людей, які будуть до когось чіплятися, я не люблю публічності. Але іноді ми маємо робити навіть те, що не любимо, і тим самим показувати якийсь приклад.

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА