Офіцер з Волині – повний кавалер ордену «За мужність»

1

Волинянин Павло Чайка став третім за всю історію незалежної України повним кавалером ордена «За мужність».

Він вже 8 років служить у Миколаєві. Призваний на строкову службу в десантні війська, згодом перейшов на контракт, – пише Урядовий кур’єр.

Два роки — у «Беркуті», потім знову повернувся до 79-ї аеромобільної. З дитинства мріяв бути військовим, тому й закінчив військовий ліцей. Коли вже став справжнім армійцем, навіть не ображався на закиди знайомих: «Навіщо тобі армія? Ані грошей, ні слави». Відповідав: нормальна робота, і я її виконуватиму. Мабуть, тому й досі щиро дивується, чому таку «скромну» працю держава відзначила високими нагородами.

Перший іспит — Червоний Лиман

Павло став третім за всю історію незалежної України повним кавалером ордена «За мужність». Заслуженим кавалером. Справжнім лицарем. Для нього, бійця легендарної 79-ї аеромобільної бригади, випробування війною почалося з Криму. Торік 3 березня його частина стояла поблизу Армянська, потім Чонгар, узбережжя. Довелося витримати провокації так званих зелених чоловічків.

«Тоді добре розуміли, що ми не готові до війни. З першим пострілом з нашого боку розпочалась би повномасштабна атака. І бій був би не на нашу користь. Адже те число військових, техніки та озброєння, що були у супротивника, у жодне порівняння з нашими силами не йшло», — згадує Павло.

Згодом надійшла команда прямувати до Донеччини. Тиждень були під Вугледаром, три дні — під Слов’янськом, далі — Червоний Лиман. Саме там Павло зазнав поранення. За виконання завдань на цій території отримав перший орден. Небагатослівно скромно пояснює, що воював як усі.

За нього розповів товариш, відомий волонтер Юрій Бірюков: «Після поранення під Червоним Лиманом Павло втік зі шпиталю в зону бойових дій, під Слов’янськ. А там не просто вийшов з оточення, а ще й «віджав» відбитий у сепаратистів КамАЗ».

568

Час «кіборгів» і миротворців

Друга ротація Павла Чайки прийшлася на донецький аеропорт. Головне завдання полягало в тому, щоб залишитися живими і не допустити на територію ворога. Хлопці набули досвіду в попередніх воєнних операціях, думали, що найстрашніше в житті вже пройдено. Це було до того, як потрапили до пекельного аеропорту.

Павло скупо ділиться враженнями: «Звісно, іспит аеропортом був одним із найскладніших. Одна річ, коли сидиш в окопі або під прикриттям. Інша — відкрита місцевість. Одна надія на те, що не влучать, що БТР не підведе».

На думку Чайки, поняття страху та обережності близькі. Хлопець каже, що коли розпочинається бій, то, звісно, страшно. Згодом це відчуття притупляється. Гору беруть відвага і завзятість. Надто важливо в цій ситуації не втратити глузду, не загратися. Вберегти власне життя і життя товаришів.

Згадує Павло і про місцевих жителів, що допомагали сепаратистам: «Стояли під Дьяковим. Заїхали в село, де, за нашими даними, було багато тих, хто допомагав окупантам. Просто зайшли поспілкуватися, познайомитися. Місцеві щиро здивувалися, побачивши нас. Без чубів та шашок, не в шароварах, розмовляємо російською. Вони були шоковані. Я переконаний: якби із самого початку на Донбасі розум людський узяв гору над пропагандою, війни не було б».

Інша війна

Третю нагороду герой здобув за Дебальцеве. За найважчий, найскладніший, найзапекліший бій. У ньому підрозділ Павла Чайки втратив бійця. Коли командир взводу згадує про той бій, ховає очі. Він і досі не може собі пробачити, що не зберіг життя солдатові.

А ще вважає, що втрат можна було б уникнути, якби армію останні два десятиліття не тримали на голодній пайці, а дбали про її матеріальне забезпечення. Лише завдяки волонтерам мобілізованих вдалося одягти і нагодувати в перші місяці війни. Вони виконали державні зобов’язання. Завдячує Юрієві Бірюкову, який одяг бригаду в надійні бронежилети та каски.

«Юрій робив і робить неможливе. Завдяки йому ми живі. Йому й досі заважають працювати — від заздрощів. Закидають, що допомагає лише 79-й аеромобільній. Однак відомий приклад, коли віз через кордон шоломи і вже їхав Україною, зупинявся біля блокпостів. Питав, чи є захист. Коли розумів, що хлопці «голі», видавав їм ті засоби захисту, що віз нам. Вважаю, Юрій, отримавши високу посаду, більше допоможе армії», — ділиться герой.

Військовий зауважив, що війна сколихнула суспільство загалом і військових чиновників зокрема. З його слів, нині навіть генерали дослухаються до думки офіцерів, нижчих за званням, і до порад воїнів-афганців. Проте у нас інша війна.

«Там, в Афгані, було зрозуміло, хто свій, хто чужий. На Донбасі ж ми всі свої. Ще два роки тому брали участь у спільних навчаннях, а стали ворогами. Це вони прийшли на нашу землю. Ми переможемо. Бо в нас є дух патріотизму, розуміння правди та любов до країни», — каже офіцер.