Очільник місії «Чорний тюльпан. Волинь»: «Нас і розстрілювали, і мішки на голову вдягали»

1

Розмова з очільником пошукової місії «Чорний тюльпан. Волинь», відомим не тільки в Україні археологом Олексієм Златогорським внесла корективи в аксіому: «Розуміння того, що ані живі, ані полеглі в цій війні українці нікому не потрібні, потрохи стає вже загальновизнаним фактом».

Адже, як виявили наші археологи, навіть загиблих у зоні бойових дій дехто з цинічних спритників наважується використовувати, щоб… передавати сховані в тілах наркотики, – пише на сторінках Хроніки Любарта Євгенія Семенюк.

«ВОЛИНСЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ» – ДО І ПІСЛЯ

Лучанин Олексій Златогорський з 2009 року очолює дочірнє підприємство «Волинські старожитності», утворене державним підприємством «Науково-дослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН. Це ключова археологічна наукова установа Волинської області, а її директор – за сумісництвом викладач історичного факультету СНУ імені Лесі Українки – протягом останніх років керує основними археологічними експедиціями в регіоні.

На певний період Златогорський залишав археологічну справу, розвиваючи власний бізнес, втім таки повернувся до розкопок. Посада директора у «Волинських старожитностях» дозволяла йому втручатися в проведення будівництва, яке шкодить культурному шару або давнім спорудам. До грудня 2013 року повноваження археологів у цій сфері були ширші, однак навіть після законодавчого обмеження за цією людиною залишається вагоме слово, щоб запобігати остаточному руйнуванню історико-культурного спадку на Волині та в Луцьку.

До війни 2014 року на підприємстві працювало 37 осіб. 27 із них пішли в АТО, 11 – загинули, починаючи з Іловайська. Нині тут лишився заледве десяток працівників, з них половина задіяні у пошуку загиблих на сході українців. Окрім Олексія, це Юрій Сковорода, Микола Собуцький, Андрій Трофімук. Вони побували вже у п’яти виїздах, витягши для достойного перепоховання понад сотню тіл. В останній виїзд пошукова група вже принаймні отримала від фонду «Новий Луцьк» спеціальний рефрижератор. Усього ж «Чорний тюльпан» перевіз з зони конфлікту близько 600 загиблих. А нещодавно Олексію Златогорському, який щойно повернувся зі сходу, принесли… повістку.

«КРІМ НАС, ЦЬОГО НІХТО РОБИТИ НЕ БУДЕ»

– Як це – повертатися з війни у мир?

– Миру немає. Війна сюди не прийде, але це не означає, що тут мир. Для мене тут – подібність життя, насправді я давно живу лише «там», хоча в нас там вже стріляють і наші, і не наші. Ми при цьому лежимо в траві, чекаємо, допоки перестануть стріляти, телефонуємо людям, які можуть на це вплинути, і… передивляємося, поки лежимо, стрічку «Фейсбуку». Супровідник при цьому питає, чи ми часом не хворі. Чому ж ні? Рятує тільки гумор. Але в армію призиватися не буду. Тоді для мене будуть закриті пошукові поїздки. І ще – «там» дуже уважно слідкують за моїми публікаціями в ЗМІ. А одну новину я сам попросив зняти, щоб нам не перекрили виїзди. Вони там дуже не люблять, коли їх називають сепаратистами. Кажуть, що воюють не з Україною, а з українським президентом та київським урядом.

– А стріляють безпосередньо у кого? У мобілізованих сільських хлопців? Логіка якась є?

– Усім вже все одно, пішла «заруба», з масою російської техніки та зброї.

– Як це зупинити?

– Хороше питання.

– Реально зробити так, щоб війна стала невигідною?

– На одному з останніх виїздів у нас зникли два тіла. Потім ми їх знайшли, виявили «передачу» з наркотиків.

– З українських трупів вижимають вигоду до останнього?

– Так. Ми ж, піднімаючи тіла, не розрізняємо, хто є хто. Часом вдається обміняти знахідку на «той бік», на тіла наших військовослужбовців. Звикли до всього. Нас і розстрілювали, і мішки на голову вдягали. Чомусь ми живі. Найстрашніше – це говорити з родичами знайдених вбитих. А до смерті звикли.

– Скільки загиблих під Дебальцевим?

– Я бачив поля. На загальний погляд, там їх з десять тисяч.

– Ще раз назвіть цифру.

– Десять тисяч. Підступитись у пошуках можна не скрізь. Вони лежать на замінованих полях. Нас уже раз питали місцеві, як ми взагалі пройшли – тут же заміновано. Підняли раз тіло – під ним граната. Ми вивозимо тих, до кого можна підійти. І крім нас, це, виявляється, нікому не потрібно. Реальні цифри втрат не озвучують. Вони й нецікаві нікому. На тому боці наших військових майже ніколи не ховають, своїх ховають, наші просто лежать.

– Ви поїдете ще?

– У травні – ні. Маю курси та заліки в університеті, я попросив мене не чіпати. Але поки є домовленість між нашим Міноборони та Донецьком, будемо їздити.

ЗАБУТА АРХЕОЛОГІЯ ТА НЕЧІТКІ АРХІВНІ ІНІЦІАТИВИ

Під час розмови різні варіації вердикту «всім байдуже» звучали найчастіше. Це стосувалося і стану археологічних напрацювань, і найгострішого болю нинішньої України – неоголошених втрат у неоголошеній війні. Втім цього року Олексій Златогорський повернеться до розкопок під Володимиром-Волинським. («Якщо буду живий», – уточнює). Там, на місці масових розстрілів 1941 року, витягли вже близько трьох тисяч тіл. Зі слів лучанина, він уже кілька років намагається довести самим же полякам, що там розстрілювали поляків, однак подолати серед колег інерцію історичних трактувань неймовірно тяжко.

– Мене дивує, що публічні персони Польщі охоче сприйняли версію зі штучно влаштованою катастрофою літака Качиньського у 2010 році, всі висловлювалися на цю тему. Аж поки нещодавно, якраз перед черговими президентськими виборами, нарешті не виклали записи того, як високопоставлені пасажири горезвісного рейсу розважались у кабіні пілотів під час посадки (!) літака. Після цього тема якось закрилася. Ось тут, на Волині, ви кажете, фактично однозначне трактування: поляків під Володимиром розстрілювали, найімовірніше, нелюди з НКВД. І при цьому – жодного відгуку, наче це не доведений злочин. Чому?

– Я втомився доводити. Нецікаво – то нецікаво. Гільзи від «ТТ» нецікаві, море католицьких медальйонів, хрестиків – усе це є. Більше того. Я підняв чотири тіла з офіцерськими жетонами. Кому може належати тіло з жетоном польського офіцера? Вони апелюють, що ці люди, чиї імена там вибито, були поховані десь в Росії. Як опинились жетони тут, ще й не один, у такому випадку, м’яко кажучи, незрозуміло.

– Вам пропонували роботу в університеті у Польщі…

– Нічого не вирішив, вистачає справ тут. Зараз у нас лежать рештки хлопців з РККА (так до лютого 1946 року називалася радянська армія: «рабоче-крестьянская красная армия»), які загинули під Холопичами Локачинського району влітку 1941 року. Там було знайдено і поховання генерала армії. Нині відбулося перепоховання знайдених тіл. Але всього треба було добиватися самим, це теж нікому не цікаво.

– «Чорна» археологія цікавіша? Ходять з металошукачами місцями, де колись були населені пункти, монети шукають…

– Аякже. Ось кілька років тому в тому ж районі троє людей підірвалися. «Чорні» археологи. Але ці ходять не за картами населених пунктів, а, подумайте, навмисно місцями бойових дій! Ось і дошукуються.

– А що з недавньою законодавчою ініціативою щодо українських архівів, яку ви критикували?

– Поки ніби призупинили. Те, що пропонує В’ятрович (прим.: з березня 2015 року – голова Українського інституту національної пам’яті), насправді знищить архіви, бо їх хочуть консолідувати у столиці, не маючи належних приміщень для зберігання. До того ж, так хитро написали закон, що за фактом архіви з 1941 року не відкриються, а закриються для використання, до них будуть пускати лише «своїх». Зараз документи якраз здебільшого відкриті.

ПІСЛЯ ПЕРЕЖИТОГО АТЕЇСТ ЗНАЙШОВ ДУХІВНИКА

Чи реально повірити в Бога під час війни, та ще й бачачи вибрики церковних високопоставлених персон? Олексій Златогорський каже, що будучи абсолютним атеїстом, почав змінювати погляди після побаченого, та ще й знайшов достойних священнослужителів для спілкування, це трохи полегшує емоції. Звісно, то не високі особи, бо з ними найтяжче відстоювати збереження давніх пам’яток культури, храмові території, які вони вважають своїми бізнес-активами.

– Чи правда, що під час сумнозвісного ремонту на території Зимненського Святогірського Успенського жіночого монастиря було знайдено унікальні поховання?

– Так, і все знесли, бо ж ремонт. А там було унікальне поховання. Я ніколи не бачив, щоб людину ховали у молитовному положенні. Встиг узяти рештки на експертизу – виявилося, що це ІХ століття.

– У Києві цієї пори навіть не заговорювали про Хрещення…

– Я казав, що у них монастир набагато давніший, ніж заведено вважати, але це їм байдуже. Нецікаво. Усе позносили, написали «експертизу» зі смішними висновками. Мені покійний Борис Клімчук тоді довірливо пояснив, що якщо ми піднімемо галас, то «тут не буде ані тебе, ані мене». Там взагалі не потрібний той сучасний монастир, я його закрив би, бо це вибудований готельний комплекс – там навколо будинки були для Кучми, Януковича і Медведчука.

– А як їхні конкуренти у церковному бізнесі? 

– Київський патріархат? У Луцьку до них є низка питань. Я кажу про проект «перебудови» Театрального майдану – не буде там мого дозволу ніколи. Найбільше у цій ситуації розчарував Романюк. Коли буде інший міський голова, тоді, може, докладуся до змін у Старому місті, бо в мене є реальні вкладники, польські спонсори, які цим проектом зацікавлені. З цією владою нічого зробити не зможу. За планами, на території Свято-Троїцького собору теж має бути, я бачив, ресторан та готель.

– Лазню не забули?

– Я дозволу не дам, але сам робити нічого не буду. Якщо лучанам байдуже, що там попи виробляють… Я втомився уже сам з цим боротися. Той проект підсунули ще Шибі, і тоді Романюк, як був губернатором, заперечував. Але на місці Шиби сам чомусь змінив думку.

– Перестановка доданків поміняла суму чи навпаки?

– З них багато хто хотів би мене позбутися. Але не дочекаються.