Герої нашого часу: позивний «Кабул»

На сайті Волинського Агентства Розслідувань триває проект «Герой нашого часу», в межах якого щотижня публікуватимемо розповіді про волинян, які захищали або захищають Україну на Сході.

Сьогодні герой рубрики – 52-річний доброволець  батальйону «Айдар» з позивним «Кабул». У грудні 2014-го року нагороджений орденом «За Мужність» 3-го ступеня.

***

Я пішов на фронт, коли мені був 51 рік. Ходив спочатку у військкомат, але за віком не підійшов. Мені казали, що якби офіцер, то взяли б, а так… Через афганців з 8-ї сотні дізнався про «Айдар». Хлопці з сотні зібралася їхати, а  я ж з ними весь Майдан пройшов.

Я на Майдан приїхав 3 листопада,  а вернувся остаточно у березні. Весь той час я був у 8-й сотні і брав участь у всіх сутичках на Майдані. Ми і ті тушок шукали, і в атаку на «Беркут» ходили. Я і 20  лютого був на Інститутській. Пригадую, вже коли стріляли, взяв у руки щит, а він весь у крові і три дірки на ньому. То відкинув його і так тягав поранених. Потім ми коктейлі Молотова  кидали, щоб димову завісу утворити і не дати снайперам у людей цілитися. Снайпери стріляли вибірково. Переді мною тричі вистрелили,  я ще спершу думав: що це за снайпер такий, що не може вцілити, а потім зрозумів – то було попередження. Але хто ж на те дивися, коли треба було виносити поранених і забирати вбитих.

15 березня я повернувся додому. Я не хотів у Києві сидіти, бо що там було вже робити. А на війну – будь ласка. Я пройшов Афганістан, тому знав куди іду.

Image00001

Хлопці з сотні розповідали, що Мельничук (командир батальйону «Айдар» – авт.) хотів спочатку у Луганську набрати батальйон виключно зі східняків, але не було багато охочих. Тоді він приїхав у Київ, і наша сотня відразу зголосилися. Я на той момент удома був, тому подзвонив до Григорія Павловича зі Спілки ветеранів Афганістану. Він мені сказав, що від Самооборони бус буде їхати на Схід. То я відразу до хлопців попросився, а зі мною ще один афганець з мого району.

Ми приїхали з волонтерами у Половинкіно. В «Айдарі» тоді була волинська рота, але ми з другом пішли до афганців. То було 10 червня 2014 року. Щоправда, і тут мене не хотіли оформити – за віком не підхожу, вільнонайманим не беруть, бо ще нема штату батальйону. Але я готовий був воювати без усяких реєстрацій.

Та про яке там воювання мова, коли навіть зброї не було? Один автомат на чотирьох і трофейна зброя. Але через кілька днів комбат підписав договір з Міністерством оборони,  і тоді вже автомати привезли.  Про зброю, то взагалі окрема історія, в нас на батальйон була одна БМП, і то вона ще в Афгані воювала. А потім  ще танки «відбили». То хлопці сміються – один їздить, але не стріляє, а інший навпаки. Та зараз не про те.

Я отримав автомат і відразу поїхав на Щастя, це було 13 чи 14 червня. Щастя ми відбили в сепаратистів дуже швидко, щоправда там не тільки айдарівці були, а й армія. Точно пам’ятаю хлопців з 80-ї бригади, у нас же взагалі броні не було.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Потім ми вернулися в Старобєльськ на базу. Зранку 17 червня роту  підняли по тривозі і погнали на Металіст. За чим їдемо, що за операція – нам нічого не пояснили. Це вже потім виявилося, що ми ходили виручати Савченко.

Ми приїхали на блокпост і отримали завдання – зачистити зеленку. Хлопців з 80-ї бригади відразу відправили у розвідку, а ми йшли прикривати їх. Нас позаду було десь десятеро, розвідників – шестеро чи семеро. Ми вже трохи відійшли від блокпоста, як почався мінометний вогонь. Хлопці наші відступили, а я і ще двоє лишилися – то був хлопчина Сергій з Чернігова, років двадцяти трьох, та Сєдой, якого я знав з Майдану. Ми продовжували йти за розвідниками, але вийшли з «зеленки»  і рухалися по краю поля. Коли починався обстріл, ми заходили в ліс. Так ми просунулися десь на півкілометра, хоча важко сказати, бо в такі моменти складно зорієнтуватися.

Під час чергового обстрілу ми зайшли в ліс і побачили групу з 8 чи 10 «сєпарів». Вони були трохи неадекватні, бо йшли просто на нас. Ми почали відсікати сепаратистів короткими чергами, щоб зберегти патрони. Ми їх трохи порубали,  а сєпари, які вціліли, втекли до свого БТРа. Це нам потім Іван Полтава розказував – кулеметник,  який був у групі розвідників з 80-и. Ми ж тоді тільки почули кулеметну чергу. Я ще тоді зрозумів, що Іван «доклав» решту.

Ми продовжували просуватися по краю зеленки, аж тут почався такий обстріл, що просто страх. Ми потрапили під пересічний вогонь з трьох сторін: спереду БТР стріляв, з окопу біля міста сепаратисти накладали з міномета, з іншого боку наші. Сергій, котрий йшов з нами, був дуже високий. Каже мені «Діду, давай я піду попереду, бо я тобі наступаю на ноги». Тож ми перестроїлися – спереду Сергій, посередині Сєдой, я ззаду прикриваю, і рухалися на відстані 4-5 м. Ми так не пройшли й десяти метрів,  як знову почало біля нас лупити. Тільки й встигли сховалися в зеленку, як біля Сергія підірвалася міна. Я скочив до нього… Далі – темно.

Відкриваю очі –  і відчуваю, що мене тягнуть по землі …  Я коли підбіг до Сергія, мене відразу друга міна накрила.  Мене контузило, чую що кров стікає по стегну, а болі не відчуваю. Сєдой мене відтягнув вглиб «зеленки». До нас  ще тоді прибіг молодий хлопчина, десантник. Я попросив його глянути, що зі мною. В мене було три осколки, десантник зробив мені перев’язку, щоб кров зупинити.  В нього тоді телефон задзвонив, він взяв трубку – і нас засікли. Міномети знову «включилися».

Треба було забрати Сергія, але до нього не могли дійти – в полі можна швидко осколок «схопити», а тут хоч дерева. Ми десь чотириста метрів по-пластунськи повзли до нашого блокпоста, бо безперестанку поливали з міномета. Нас «супроводжували»: то попереду обстріл, то позаду, то зовсім поряд. Кажу своїм  – виймайте батарейки з телефону і викидайте. Ми так і зробили, і буквально за півхвилини обстріл припинився. А в той квадрат, де Сергій лежав, ще довго били з міномета.

Ми тоді послали десантника до наших за допомогою. Сєдой хотів мене нести до блокпоста, але я відмовився – якщо б міна накрила, то обоє б загинули. А так хоч один виживе.

Після того, як вогонь зупинився, ми встали, я йшов спираючись на автомат і Сєдого. Нам на допомогу вже йшла група Андрія Сотніка. Вони заспівали гімн, а ми їм відповіли, бо хто ж знає, кого в зеленці можна зустріти – форма здалеку одинакова. Вони пішли забрати Сергія. Ми вже не сумнівалися, що він двохсотий. Хлопці ще довго не могли підійти туди, бо там мінометний вогонь не припинявся.

Вже згодом, коли я лежав у госпіталі в Старобєльську, то начмед розповідав про нашого Сергія. Йому осколок влетів під бронежилет і втрапив у серце, а тіло від безлічі осколків було як решето.

З тієї розвідки, що йшла попереду, тільки Іван Полтава вернувся. Він ішов з п’ятьма хлопцями – їх усіх з БТРа поклали. У них крім автоматів ніякої зброї не було – ні мухи, ні гранатомета. Іван герой – він і сам толком не міг іти, бо мав в спині два осколки, а ще ніс на собі пораненого. Правда, той боєць помер на півдорозі до нашого блокпоста, хлопці Сотніка забрали його тіло.

Я потім у госпіталі лежав з ротним тих десантників, то він розповів,  що з їх роти тоді більше ніж 20 хлопців полягло за Надю Савченко. Вона вскочила в танк, у якому не було боєкомплекту, а командир дав наказ їхати. Тоді її і взяли в полон. А хлопці підірвалися в танкові, щоб не здаватися.

Так от, тоді я доповз до блокпоста. Коли я вийшов з зеленки, комбат сказав стрільнути з АГСа в зеленку, а там же були наші! Мені здавалося, що він взагалі не тямив, що відбувається.

Я думав, що на блокпості мама Таня вийме осколки, та й по всьому. Вона у нас в «Айдарі» була медиком, знайомі ми були ще з Майдану, згодом Таня потім у полон потрапила, коли разом з священиком їздила забирати тіла наших хлопців. Але нас з Іваном Полтавою посадили в “Ниву”,  і відправили в лікарню. Я відчував, що у лівому берці повно крові. Потім дізнався, що й контузію отримав. Мені в Орєхово вийняли одного осколка,  потім лікувався у Харкові, у Львові. Тоді у Луцьку дістали другий осколок, а останнього ніяк не могли знайти, бо він з’їхав під жировий прошарок. А я що ж? Кажу: як немає його, то немає, зашивайте так. Тай не зручно було у госпіталі відлежуватися – є люди, які серйозніше постраждали, а тут я з тим своїм осколком… Я у Луцьку полікувався з місяць  і назад на фронт втік.

Я повертався в Старобільськ  у другій половині серпня. Разом зі мною їхав Малиш та ще П’ятий з Луцька.  Хоч з вересня було перемир’я, роботи вистачало. У нас були інші завдання, про які не всім обов’язково знати. Хоча сказати чесно, стріляли по нас трохи менше, ніж до того.

Відразу після повернення все було нармально, а через два тижні почув біль. Осколок заважав, з ним особливо не побігаєш, тай бронежилет важкий давав своє. То я вересень і жовтень повоював, а потім назад в Луцьк. Тут мені нарешті видалили осколок, і у грудні я знов вернувся на фронт.

Нам на фронті доводилося з російськими військами стикатися. Вони навіть не виправдовуються, просто кажуть: «У нас наказ». Я з ними не особливо спілкувався, ними займалися відповідні служби. Сепаратистів ідейних мало, в основному воюють  за гроші. Їх ми теж здавали в СБУ,  а вони їх на наших бійців обмінювали. Багато з них просто обдурені, їм гроші дали, пальцем поманили, то вони й раді. Населення ж місцеве залишилося в основному старшого віку, молодь повиїжджала. Старші люди – не так здається в Росію хочуть, як повернутися в Радянський Союз…Як то кажуть, скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться.

Хоча так не всюди. У Старобєльську десь 90% населення говорить українською, за інших не скажу, я в основному на блокпості  був на Бахмутській трасі. Там все зрозуміло – ось ми, а ось сепаратисти, і ми по різні сторони фронту на цій війні. Між нашими блокпостами була невелика відстань, ми їх добре бачили у бінокль. Але в гості не ходили, бо скрізь розтяжки.

А потім почалося перемир’я… Що це за мир, коли по нас луплять? Це якесь однобоке перемир’я виходить. Тай зараз… Ліс зазеленів, то в окопах ніхто не пригнувшись і не ходить – снайпери працюють на повну. Як би там далі не було,  а доброго мало. Який  мир? Куди керівництво дивиться? Ну підписали мирний договір, ворог вогонь не припиняє, то дайте відповідь. Он перший день перемир’я – 15 лютого, я був на 29-у блокпості. Нас того ж дня «Градом» привітали з миром.  Наступного дня – «Торнадо», далі «Савушки» пішли. Про яке перемир’я мова?

Є ще одне питання яке мене турбує – дуже вже образливо за Малиша. Це наш командир, ми в серпні разом поверталися на фронт. Він підполковник, дуже толковий командир, був в Афганістані, Чечні, має 17 років військового стажу. Він росіянин, і хоч вже 8 років живе у Ковелі, досі не має українського громадянства.

Не раз по телевізору показують 29-й блокпост, то хлопці постійно про командира розповідають. За час, поки Малиш з нами, не було жодного трьохсотого, не кажучи вже про двохсотих. Він спить у бліндажі з хлопцями, а не в теплому ліжку в штабі, а йому навіть зарплату не платять. Ми його вважаємо командиром роти, але він поки не може ним бути офіційно. Він воює за Україну, тому як мінімум заслужив громадянство.

У червні мене демобілізують, але задумаюся про те, чи писати рапорт далі. Якщо Малиш стане командиром, то нічого й думати. У квітні міна вибухнула поруч і мені вухо заклало, то зараз треба трохи долікуватися. Але до  червня думаю, здоров’я дозволятиме вернутися на війну. Поранення, контузії – це все не страшно. Якщо зараз за болячки триматися та думати, як все погано, то хто ж Батьківщину захищатиме?

 

Василина БОРУЦЬКА