Дякувати Богу, за­гиб­лих у нас не було, – демобілізований волинянин

357569984

Демобілізований військовослужбовець 14-ї бригади розповів про свій бойовий досвід. Чоловік рік воював на Донбасі.

Про це пише Шацький край.

Мешканець села Пу­льмо Шацького району Ярослав Пашечко служив у 51-й окре­мій механізо­ва­ній бригаді. Чоловік рік відвоював на Луганщині та До­неч­­чині, служив за кілька кі­ло­мет­рів від російського кор­дону, про­ривався з ворожого оточення. На по­чатку квітня цього року Ярослава демобілізували.

Матір бійця Галина Адамівна розповіла, що сина мобілізували одним із перших у селі. Про­тя­гом п’яти місяців він служив без ротації – командування спо­дівалося на заміну, тобто новобранців. А вони не при­бу­вали. Натомість розпочалися материнські бунти. Матері пе­ре­живали за своїх синів. Їхні протести могли б приз­вести до повного вис­на­ження солдатів передової, до нер­вових зривів і інших непе­ред­бачуваних наслідків. Бійці потребували хоча б короткого пе­репочинку.

За словами чоловіка, на війну хз спорядили і відправили дуже швидко: «11 квітня я прибув у Володимир-Во­линський, два тижні – нав­чання на Рівненському полігоні, а 9 травня нас уже привезли в Дачне Дніпропетровської об­лас­ті, що межує з Донеччиною».

Після чого, 11 травня, боєць чергував на одному з блокпостів під час проведення так званого референдуму у Донецьку. Армійцям погрожували кривавою розправою, якщо ті за добу не покинуть місце дислокації. Однак, солдати не піддались на провокацію.

«Приїжд­жали і нормальні люди – прихи­ль­ники єдиної України, дякували за службу, доставляли харчі і питну воду. Гарно співпрацю­вав із нами мер міста Курахове – підбадьорював, інформував про воєнні події та ймовірні про­вокації», – додає Ярослав.

Бронежилет воїн отримав в останній день перебування в Дачному – від­носно спокійній території, перед самим відправленням у гарячу точку волонтери доставили захист, придбаний за кошти односельців. Загалом на 20 бійців було лише 11 бронежилетів, та й ті згодом віддали 30-м танкістам, які прибули, щоб їх замінити.

«Пригадую, побігла я тоді до сільського голови Федора Гло­ва­цького, сльози в очах. Кажу, потрібен бронежилет для сина. Завдяки депутатам і всім не­бай­­дужим людям вдалося швид­ко зібрати необхідну суму коштів. Знайомий волонтер з Володи­мир-Волинського Роман Марти­нюк купив засіб захисту і завіз Ярославові. Буквально на дру­гий день сина відправили під са­мий кордон з Росією», – розповідає матір бійця.

Ярослав за вій­ськовою спеціальністю водій-ме­ха­нік, однак на війні перекваліфі­ку­вався в артилериста. «Нанесемо вог­неві удари з «ГРАДів» по воро­жих позиціях і, не гаючи часу, від’їжджаємо в інше місце. Бо­йовики часто стріляли у від­по­відь, але нас уже не заставали. Ця швидкість у діях рятувала нам життя. Дякувати Богу, за­гиб­лих у нас не було. Єдине – не­легкими були умови такого по­льового життя. Спали вдяг­нуті, взуті, в бронежилетах. Ко­ли нас обстрілювали, ночували в окопах, під машинами. Навчи­лися миттєво реагувати на зву­ки польоту снарядів і вчасно хо­ватися. Якось бойовики об­ст­ріляли наші машини, солдати, які їх охороняли, встигли втек­ти. Довго ми тоді ремонтували пош­коджений транс­порт: і своїми силами, і волонтерів. При­га­дую, любомльські во­лон­тери спеціально приїж­д­жали до нас у зону АТО, щоб пола­го­дити ма­шини. Велика їм за це вдячність, а та­кож священику і при­хо­жа­нам Любом­льсь­кого Свято-Георгіїв­сь­кого храму, які зібрали на ре­монт чималу су­му гро­­шей», – згадує чоловік.

Восени минулого року волонтери з Шацька передали бійцю аптечку з кро­вос­пинними засобами та обмундирування. З його слів, тільки завдяки волонтерам солдати ніколи не були го­лод­ними. «Мали чудо­вих ку­ха­рів серед поб­ратимів, які, коли мали час, готували всякі сма­ко­лики. Лю­били ми ласувати сма­ж­е­ною картоп­лею, макаронами з соусом. Кон­сервації – і ово­чевої, і м’ясної – було вдосталь, вистачало сала, круп, мака­ро­нів. А мама часто давала нам по телефону по­ра­ди, як готу­вати ту чи іншу страву, зок­рема й таку складну, як під­ливка», – ділиться демобілізований.

Однак відразу з формою було важко, – розповідає Галина Пашечко. Мобі­лізованому не видали обмунди­ру­вання – не знайшлося потріб­ної форми і 46-го розміру берців. Ярослав відразу зателефо­ну­вав додому, і батько повіз йому у військову частину стару фор­му, в якій син служив в армії. Зна­добилося трохи часу, поки бійцю видали все необхідне.

«Як син був на передовій, ми з чоловіком не відривалися від телевізора, вслухаючись у кож­ну новину з передової. Бо­ліла душа і за свою кровинку, і за чужих синів. Сльози самі тек­ли з очей, коли дивилися, як хо­ронили загиблих військових. Не перестаю дякувати Богу за те, що син повернувся з війни жи­вим. Восени минулого року ми його зустрічали після 5-місячної служби. Відпустка була корот­кою, проте, за цей час двері на­шої хати буквально не зачиня­лися. Люди йшли, щоб погово­рити з Ярославом, запитували, чим допомогти, несли гроші. Тоді суттєво підтримали сина мої дорогі односельці, сусіди, колишні колеги зі школи, районна влада. Всім ми щиро вдячні», – згадує жінка.

За її словами, було й чимало односельців, які відмовляли її сина поверта­тися на передову. Казали, що можна сховатися, можна щось придумати. Однак, Ярослав не міг покинути побратимів.

Після ротації служба про­ходила на Луганщині, де на той час було відносно спокійно. Ярослав став во­дієм УРАЛу, перевозив ящики зі снарядами. Так, у дорозі, і пройшов рік служби на передовій Пашечка. Чоловік зізнається, що почав ціну­вати дружбу, відданість, взає­мо­­допомогу.

Не можна сказати, що вій­сь­кова справа – покликання Ярос­лава. Коли була мож­ливість після строкової служби стати вій­ськовим-контракт­ни­ком, він відмовився. Має нахил до іншої, мирної сфери дія­льності, пов’я­заної з технікою та її ремонтом. «У сина золоті руки!, – розпо­відає мама. – Проте коли пос­тало питання за­хисту України, він не задумую­чись усе кинув і пішов на війну. І не ховався, як деякі, за спідни­цями матерів і дружин. Бо не личить такий вчи­нок справж­ньому чолові­кові. Я пишаюся своїм сином-ге­роєм!».

Чоловікові було непросто звикнути до мирного життя, однак робота по господарству відволікає його від поганих думок. Ба­тько Ярослава на заробітках, тому він виконує усю чоло­вічу роботу: поорати, поса­дити, посіяти.

Днями демобілізований поїхав у Прикарпаття на курси психологічної реабілітації бійців у рамках проекту ковельських волонтерів «Зігрій душу солдату».