Нацистський комендант Володимира-Волинського уникнув покарання, – ЗМІ

P3ZNVUu-OaMw

Німецький гебітскомісар Володимира-Волинського Вільгельм Вестерхайде жодного дня не сидів у в’язниці за скоєні злочини.

У роки німецької окупації Володимир-Волинський став одним із центрів гебітскомісаріатів – німецької адміністративно-територіальної одиниці. Його очолював Вільгельм Вестерхайде з вересня 1941 року по березень 1943 року, – пише інформаційне агентство Волинські Новини.

Вільгельм – уродженець Білефельда. Він поділяв усі расистські погляди нацистів та долучився до гітлерівців у 1929 році, коли йому був 21 рік.

На Нюрнберзькому процесі, де судили головних нацистів, були зачитані наступні висловлювання Вестерхайде: «На сході нам потрібні чоловіки, а не мимри. Давайте уявно поглянемо на карту Європи. Посередині – ми, німці, це люди. Зліва від нас негроїди, вони підлягають знищенню. Справа від нас – монголоїди – росіяни, вони також підлягають знищенню. Ви мені будете говорити про Шіллера та Гете, а я плювати на них хотів. Якщо б вони сто років тому замість писати дурні вірші зрозуміли, що потрібно знищувати, ми б тепер стояли на Уралі… Я призначений сюди фюрером, щоб знищувати. Це завдання я виконую. В перші дні перебування тут я велів привести 250 жінок із числа цих недолюдей і випробував на них свій пістолет. Запевняю вас, панове офіцери, що після того, як я їх розстріляв, вечеря мені видалася особливо смачною».

Зауважимо, що Зондерфюрер Куммінг, який у 1941 році їздив в Україну у відрядження, так описав плани: «Окружний комісар Вестерхайде виклав за столом свою програму. Відповідно до неї, школи у Володимирі-Волинському закриті, аби не допустити виникнення української інтелігенції.

З його слів, заплановано виховувати просте селянське населення, яке може отримувати товари з караван-сараїв біля автострад. Україна повинна через 50 років стати областю Рейха, Росія – через 200 років».

В Україні Вестерхайде швидко освоївся. Почувався тут впевнено та комфортно, навіть знайшов собі жінку – Йоганну Альтфатер Целле, яка була секретарем окружного комісаріату.

Розповідають, що улюбленою «забавою» коханців були поїздки в єврейське гетто. Й тут вони показували свою особливу жорстокість. Йоганна розгулювала у гетто і підманювала до себе дітей. Коли ті підходили, то заводила їх за ріг будинку, показувала цукерку та просила відкрити рота, закрити очі. Але до дітей летіла не цукерка, а куля…

Чимало спогадів про Вільгельма та Йоганну залишили володимир-волинські євреї, які вижили під час геноциду. Ці спогади опубліковані у книзі Володимира Музиченка «Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади міста Володимира-Волинського».

У ній колишній в’язень гетто Михайло Басс розповідає: «Особливою жор­стокістю і садизмом виділялась помічниця гебітскомісара – Йоганна Целле. Вона, прогулюючись із гебітскомісаром містом верхи на конях, для забави просто посеред вулиці убивала єврейських дітей постріла­ми з пістолету. Коли вони з’являлися в гетго, – всі ховалися у будинках, вулиці завмирали».

Ще один в’язень гетто Моше Маргаліт пригадує, що часто бачив у місті гебітскомісара Вестерхайде і його помічницю Целле.

vzAftzutrY4w

«Вони з’являлися в місті і в гетто лише у цивільному вбранні, на конях і з пістолетами. В’язням тоді наказали зробити місток на березі Луги, куди влітку щодня приїздили рибалити. Ця забава тривала доти, допоки з протилежного берега річки їх хтось обстріляв».

У вересні та листопаді 1942 року відбулися розстріли євреїв у районі села П’ятидні, на околицях Володимира-Волинського. У них брав участь і Вестерхайде з коханкою.

Німці фізичне знищення євреїв називали «акціями». Після них у Володимирі-Волинському вижили біля 140 євреїв.

Живий свідок тих подій єврейка Енн Казимірські у своїй книзі спогадів «Свідок жаху» так пише про винищення у гетто: «Спочатку стояв страшний лемент, але через деякий час євреї стали більш пасивними – беззбройні люди нічого не могли вдіяти.

Генрі (її чоловік) та я бачили гебітскомісара Вестерхайде, які прогулювався по гетто, щоб переконатися, чи все йде «гладко». У нього на обличчі була грайлива посмішка, ніби те, що відбувалося, його дуже забавляло».

НАЦИСТИ ПОКАРАННЯ НЕ ПОНЕСЛИ

Після того, як Вестерхайде залишив Володимир-Волинський у березні 1943 року, то відомостей про його подальшу діяльність в Україні немає.

Другу світову війну він пережив і повернувся у Німеччину до рідного міста Білефельда, вів життя як звичайний бюргер (городянин). І лише у 1962 році потрапив в об’єктив організації, яка займалася пошуком нацистських злочинців.

Потому, через десять років, у 1973-ому судова влада Північної Вестфалії (Німеччина) завела на Вестерхайде справу. Радянська сторона надіслала документи, фото та свідчення проти нього.

Свідком була Енн Казимірські. Вона двічі брала участь у судах над Вестерхайде та Йоганною. Вперше, 2 листопада 1971 року, у Дюссельдорфі і вдруге, 13 липня 1982 року, у Дортмунді. На першому суді разом з Енн свідчив її чоловік Генрі, котрий під виглядом поляка працював в німецькій клініці стоматологом. Він розповів про те, як Вестерхайде вихвалявся у розмові зі ще одним лікарем що євреям не було погано перед тим, як їх вбивали: «Мої люди просто ставлять євреїв на край ями так, щоб вони не бачили, хто цілиться. В них акуратно стріляють ззаду і вони падають вперед в яму».

На суді був і Моше Маргаліт. У своїх спогадах розкриває персону Вестерхайде.

«На суді над військовими злочинцями, де я вступав свідком, гебітскомісар Вестерхайде розповідав про своє життя. Він жив з батьком у Північній Африці. Коли його батько помер, то повернувся до Германії. Там працював на текстильній фабриці. Вже у 1927 році він познайомився з представниками осередку нацистської організації, назва якої перекладалася як «Сталевий шолом». Далі, у 1937 році вступив до армії, був унтерофіцером. Але на той час він був вже особисто знайомий із Розенбергом, міністром ідеології Германії, який у перший же тиждень війни запропонував йому посаду гебітскомісара у Володимирі-Волинському. І хоч Вестерхайде відмовлявся, той наполягав, мовляв, це наказ партії. Таким чином Вестерхайде опинився на Волині. Він заявляв, що під час першої «акції» не був присутнім у місті. Втім, якби це і було правдою, то ці вбивства не могли готуватися без його відома, участі і керівництва, як і дві інші «акції».

Його коханка Целле особисто убивала євреїв, а Вестерхайде планомірно готував масові вбивства і керував цим процесом. Втім, нічого неможливо було довести, оскільки ті, хто безпосередньо це бачили, на той час вже були мертві. Очевидно, це і дозволило суду ухвалити постанову про їх невинність. Залишилися лише жахливі спогади, що передавалися із уст в уста і жили в пам’яті близьких людей та друзів».

Так, справу проти Вестерхайде зупинили у 1982 році через те, що покази свідків суперечили один одному.

Щодо Йоганни Альтфатер Целле, то вона повторила долю Вестерхайде. Після війни повернулася в рідне місто Мінден, працювала соціальним робітником та вийшла заміж. Почала носити прізвище чоловіка – Зелле. Власних дітей подружжя не мало, а тому всиновило хлопчика.

Разом із Вільгельмом Вестерхайде її намагалися засудити за скоєні під час війни злочини, але теж через суперечливі покази свідків, присяжні постановили закрити справу.

Обидві судові справи Вестерхайде і Целле у грудні 1982 року здали в архів прокуратури Дортмунда.

До якого віку, де і як дожили ці дві персони, відомостей немає. І хоч їхні жертви тисячами потойбічних голосів кричали про покарання катів, ні Вестерхайде, ні Целле жодного дня у в’язниці не сиділи.