Як заповідник «Старий Луцьк» став віп-зоною багатіїв

stare_misto

Краєзнавець Ігор Левчук уже півтора року не заходить у Старе місто Луцька – не хоче бачити, як руйнується історичний простір та виростає черговий самобуд. За його словами, таких наразі — понад 120 об’єктів.

«Те, в що перетворився наш заповідник, – це жах і ганьба», – вважає активіст, котрий є членом комісії з питань культурної спадщини і культурних цінностей громадської ради при Міністерстві культури України та координатором Комітету захисту національної спадщини Громадської ради Волині.

Із однодумцями пан Ігор багато років бореться проти знищення древнього Лучеська, який забудовували без нагляду фахівців і з повним порушенням українських і міжнародних законів. Проте маєтків місцевих вельмож тут усе більшає – і цього начебто не помічає влада й правоохоронні органи. Як спотворили заповідник упродовж його 30-річного існування, Ігор Левчук розповів Волинському Агентству Розслідувань.

 

Замість древнього храму — туалет

Зі слів пана Ігоря, коли розпадався Радянський Союз, контролю за заповідником не було жодного. Скориставшись цим, волинські віпи почали вирішувати свої комерційні питання та зводити тут будиночки. Цьому сприяло тогочасне керівництво, та й нинішнє продовжує цю традицію.

– Безлад запанував, коли на початку 90-х підприємцям надали перші дозволи на забудову вільних ділянок, – пригадує пан Ігор. – У зв’язку з суб’єктивними економічними причинами шматки землі надавали так званим віп-персонам, наближеним до керівництва містом. Вони і почали масову незаконну забудову і перепродаж особливо цінних земель заповідника. Містом тоді керував Антон Кривицький, а культурою опікувався його перший заступник Святослав Кравчук, під протекцією котрого фактично до цього часу і перебував заповідник.

Перший резонансне будівництво почалося на вулиці Драгоманова, 13 ще в 1992 році. На цій ділянці виявили унікальну підземну забудову древнього міста – двоярусні підвали ХVI або XVII століття, фрагменти дерев’яної церкви Іоанна Хрестителя та історичне кладовище, однак залишки храму тоді просто відкопали і викинули. А самі історичні підвали знищив в 2003 році підприємець А.П. Корнієнко за вказівкою колишнього директора заповідника Тараса Рабана, щоб догодити керівництву міста, яке мало проводити в місті семінар для мерів України. Всі відповідальні чиновники, які досі сидять в кабінетах, знали про ці унікальні знахідки, та не заперечувала проти їхньої руйнації – забудовник був «блатний».

– Того дня встиг спуститися під землю і сфотографувати, – розповідає пан Ігор. – А за якийсь час все зруйнував екскаватор. Бульдозерами доламали триметрові арочні зводи і нагнавши купу машин, усе засипали будівельним сміттям і зрівняли з землею. Так ми втратили древній автентичний об’єкт унікальної підземної історії Луцька. Ніхто за це так і не відповів. Сьогодні на місці храму стоїть дерев’яний сортир, а черговий віп готується втулити туди чотирьохповерховий будинок. До речі, архітектор Метельницький розробив проект реконструкції церкви – якби відновили, мали б взірець давньої дерев’яної забудови древнього Луцька XIV століття – тризрубний храм.

А за якийсь час все зруйнував екскаватор. Бульдозерами доламали триметрові арочні зводи і нагнавши купу машин, усе засипали будівельним сміттям і зрівняли з землею. Так ми втратили древній автентичний об’єкт унікальної підземної історії Луцька.

Уже в 2009 році, при спробі чергового самобуду на кутку вулиці Братковського, 20, що примикало до цієї ділянки, було частково відправлено на смітник й історичне поховання цього храму. Проте громадські активісти підняли шум, звернулися в прокуратуру – процес вдалося зупинити.

Будинок № 20 на вулиці Братковського

– Нікого не хвилював той факт, що в процесі роботи будівельники викопали величезний котлован із трунами, – каже Ігор Левчук. – Археологи, що навідалися фактично на незаконну ділянку (бо гроші вже були заплачені) просто очистили місце від поховання: все було всипане кістками і черепами. Ці захоронення так само одні з найдревніших у Луцьку. Років два тому ділянку нарешті засипали, але історичне місце ми знову безкарно втратили.

 

Куди не підеш – самобуд знайдеш

– Якщо гуляти Старим містом і навмання ткнути пальцем, то, найімовірніше, потрапите в самобуд, – зауважує історик. Хоча заповідник нині є нововиявленою пам’яткою археології, тенденція на його знищення очевидна. Тільки за перші місяці правління нинішнього директора Павла Рудецького, що до того опікувався заповідником у Волинській ОДА, тут з’явилося 5 самобудів – у радіусі ста метрів від самої дирекції. Сьогодні їх удвічі більше.

Ігор Левчук називає багато резонансних незаконно зведених «блатних» об’єктів. Серед інших і кафе «Маска» – коли його будували, то задіювали навіть зв’язки в Адміністрації Президента. На Плитниці, 7 розташована ще одна пам’ятка (мурований житловий будинок XVIII століття), нелегально приватизована і оформлена на родину рівненського судді. Також в охоронній зоні заповідника, біля пам’ятки національного значення – вежі Чорторийських – прямо на підземеллях побудували мурований гараж. Тепер ведуться розмови, щоб зробити вхід до вежі – аби турист бачив, але все тут забудоване.

Ще один проблемний об’єкт – в охоронній зоні пам’ятки національного значення – монастиря бригіток. Нині приміщення займає УПЦ КП, місцеве керівництво якої планувало розмістити на католицькому храмі православний купол. Арочні стелі вирівняли і натомість оббили пластиком, древню штукатурку, на якій могли бути фрески, збили молотками. І все це без жодних дозволів і нагляду фахівців. Кілька років тому Комітетом захисту національної спадщини ГРВ було пролобійовано рішення ВОДА про створення тут меморіального комплексу і музею «Луцька Голгофа» і гідного вшановування розстріляних у Луцькій тюрмі. Проте питання досі не вирішене.

Колишній монастир бригіток

Колишній монастир бригіток

Інша проблемна точка – відремонтована кілька років тому пам’ятка національного значення XVI століття – будинок Пузини. Найстаріший у Луцьку житловий будинок після реконструкції втратив свою історичну цінність. Це підтверджують і експертизи фахівців. А неозброєним оком видно – колись двометрові вікна просто замурували, змінили фасад.
Повністю забудована вулиця Караїмська. У часи князя Любарта в місті мешкала велика караїмська община (нині її нащадки є лише в Криму та Прибалтиці). Вони мали свою релігійну споруду – кенасу. Занедбану, її спалили в 90-х роках. За версією пана Ігоря – спеціально, щоб будуватися. Невдовзі на згарищі виник будинок – у народі його називають митниковим. А згідно з планом розвитку заповідника, копію кенаси з сучасних матеріалів належало відновити.

– Із групою громадських активістів декілька разів піднімали це питання перед прокуратурою, – розповідає Ігор. – Однак працівники завжди давали відмовки, що не можуть розшукати власника помешкання.

В охоронній зоні пам’ятки національного значення монастиря домініканів, що на Драгоманова, побудувалася екс-начальниця ЖКГ Луцька Тетяна Семенюк. 5 років тому вона приватизувала ще й шматок ділянки під садівництво, хоча в Старому місті приватизація особливо цінних земель історико-культурного призначення можлива лише за рішенням Верховної Ради. Проте правоохоронці цього не помічають. А там, де тепер особняк із видом на сад, який належав домініканам, колись була резиденція луцького католицького єпископа і по дворі гуляли павичі.

Досі в Старому місті є сміттєзвалища. Одне з них – в пам’ятці місцевого значення на Плитниці, 7. Колишній директор ДІКЗ Тарас Рабан, якому місяць тому нинішній мер Микола Романюк вручив грамоту, давав вказівку зносити туди сміття. А в водоохоронній зоні біля ще однієї занедбаної пам’ятки національного значення кінця XIV століття – синагоги, шари сміття сягають товщини по 2 метрів.

Колишня синагога

Колишня синагога

Та остання крапля в усьому, каже історик, – зміни в генеральному плані заповідника, які лобіює екс-заступник директора ДІКЗ і колишній головний спеціаліст з питань реставрації ВОДА, а нині начальник відділу охорони культурної спадщини управління культури ЛМР Петро Троневич. Згідно з ними, недоторканими хочуть залишити землі тільки під пам’ятками. Після останніх таких виправлень із документів «пропали» ділянки, які планують забудовувати: Старий ринок, завод «Іскра» на вулиці Галшки Гулевичівни. Фактично відбувається знищення заповідника і легалізація його варварської самочинної забудови, за яку повинен хтось нести кримінальну відповідальність, стверджує пан Іогр.

Усе має розвиватися, але з врахуванням історичного середовища й елементарних вимог естетики і архітектури, – підкреслює він. – Якщо Караїмську забудувати відповідно – зі стилізованими дахами, віконницями, то мали б естетичне середовище, а не той Шанхай, що нині.

Чому шлях Гедиміновичів закінчується «Короною Вітовта»

На залишках палацу Вітовтів, що на Драгоманова, 30 незаконно побудувався колишній заступник голови ОДА Сергій Ющак.

– Місто могло би мати ще один історичний об’єкт із підземною частиною, – зауважує Ігор. – Тим паче, що литовська доба дуже слабо представлена архітектурними артефактами. У нас нинішній мер любить поговорити про «шлях Гедиміновичів». Але чомусь він закінчується «Короною Вітовта» під муром замку – ще однією пам’яткою-самобудом. У реєстрі об’єкт досі числиться як пам’ятка місцевого значення. На початку 2000-х років вона була розібрана під нуль і забудована наново. У нормальній країні це кваліфікувалося б як руйнація, за яку слід відповісти перед законом, проте луцькі очільники нормально їздять шляхом Гедиміновичів до «Корони Вітовта», щоб вирішувати там свої бізнесові справи.

 

Не називати забудовника інвестором

Заповідник має заробляти гроші, а не сидіти на дотаціях, впевнений пан Ігор. Відтак слід думати, чим привабити туриста в Старе місто. На думку краєзнавця, треба зосередитися на культурних та історичних атракціях і на поверненні в Старе місто терміну «заповідник», а не на готелях і кафе – поїсти і переночувати можна й деінде. Свого часу Комітет захисту національної спадщини ГРВ розробив кілька економічно і юридично обґрунтованих проектів по валоризації заповідника, які надав представникам влади. Але вони так і не були реалізовані.

– Відповідальні за туризм чиновницькі апарати розуміють філософію туризму так: кілька кабаків, два готелі, раз у рік «Ніч у Луцькому замку» та кілька дрібніших «шлункових» атракцій в древніх мурах, – зауважує пан Ігор. – У цей час із заповідника витікають мільйони. Що слід зробити, аби ситуація змінилася? По-перше, не називати забудовника інвестором, бо що значить інвестиція у власну хату? Яка вигода мені як лучанину, коли людина в історичному середовищі зводить собі особняк? По-друге, має працювати закон. Ми, коли готуємо звернення до міліції чи прокуратури, додаємо кілька сторінок юридичних обґрунтувань, інакше отримаємо відмову спричинену елементарним неуцтвом.

А найголовніше – в Луцьку повинен бути лучанин. Живеш тут – тож маєш відчувати місто своїм домом і нести відповідальність за порядок у ньому. Наразі помічаю лише віртуальний патріотизм. Публікуєш у мережі фото давнього міста – всі «лайкають». А пишеш, що знову знищили якусь пам’ятку – тиша.

По-третє, змінити систему тотальної продажності, яка в нас є. Коли вдається зупинити якесь свавілля, починаєш відчувати на собі косі погляди: якщо в силі їм перешкодити, значить ми в долі і щось із того маємо. А все тому, що ті, хто мав би захищати закон і історію, просто роблять на цьому гроші. А найголовніше – в Луцьку повинен бути лучанин. Живеш тут – тож маєш відчувати місто своїм домом і нести відповідальність за порядок у ньому. Наразі помічаю лише віртуальний патріотизм. Публікуєш у мережі фото давнього міста – всі «лайкають». А пишеш, що знову знищили якусь пам’ятку – тиша. Чотири роки тому здійснили 6 експедицій по місту, перефотографували всю стару архітектуру. Тепер відсотків 40 з неї вже нема. Останнє, що обурило, – «красіві» двері в костелі. Подали запит у Міністерство культури – дозволів на встановлення нема. А пам’ятка без них інша.

Христина Кравчук