Військовим все одно бракує… всього, – волонтер з Волині

11233551_955293924501244_2330215784143750674_n

Активіст «Автомайдану України» Дмитро Кічук їздить на передову, в епіцентр антитерористичної операції, щоб привезти бійцям те, чого вони потребують. Його дружина,  донька й син теж волонтери.

Їхня історія – про сім’ю, допомогу як спосіб життя, а  ще – про любов до країни та людей, – пише на сторінках Хронік Любарта журналіст Яся Рамська.

Часто буває так, що певні події ділять людське життя на частини. У кращому випадку їх (частин) виходить дві. Хай хто і що каже, але після Революції Гідності та початку АТО у кожного українця та українки з’явилося  «до» і «після». Певно, у Дмитра Кічука є ще й «між».  Бо усвідомлення потрібності змін в країні прийшло до чоловіка значно раніше – коли жив у Іспанії. Він працював у Мадриді шість років, мав усі документи для того, щоб забрати рідних. Але… повернувся в Україну. Чи їхав змінювати країну? Не знаю. Просто побачив, ЯК можна жити й захотів ТАК жити на своїй землі, не на чужині.

А волонтерами пан Дмитро і його родина стали від зими минулого року. Перекваліфікували звичне життя так само, як і більшість людей в Україні.

 «Події Майдану зустрів у Москві. Працював там.  Зрозумівши й побачивши, що коїться, повернувся додому. Власне, з того моменту й почалося волонтерство. Взимку охороняли військову частину внутрішніх військ. Був задіяний там постійно. Забрав до «Автомайдану України» й доньку Настю. Вона дуже допомагала під час революції. Син Владислав також активний волонтер.  Я їжджу постійно на передову. Коли є така можливість, якщо потрібно – одразу ж вирушаємо».

Мандри планетою лікують «вузькозорість». Подорожуючи, бачиш красу чужих міст і неповторність чужої культури, глибину та мудрість чужих традицій і вірувань. Тоді краще розумієш чужинців, мимоволі переймаючи щось з їхнього та віддаючи своє.

Пригадуючи іспанський період свого життя, пан Дмитро каже, що у тій країні люди дуже подібні до нас.

«Іспанський менталітет дуже подібний до українського. Вони такі ж самі.  Але в тій країні люди живуть вільніше й багатше. Вони також пережили громадянську війну, але перебороли себе. Стали іншими завдяки випробуванню війною. Ми ж прийшли до вільної України просто так, без нічого. Нам просто її подарували. Та жодна країна не здобувала незалежність без війни й пролитої крові. Краще було б, щоб ця війна закінчилася ще у 90-х, але маємо те, що маємо. Мусимо вистояти».

Для того щоб стати частиною нації, треба залишитися зі своєю країною. Не їхати з неї. Бо це, як на мене, один зі способів боротьби – не опустити руки й любити те, що робиш. А ще, каже волонтер Дмитро Кічук, важливо бути на своєму місці й не забирати непосильне чуже.

«Я своїм фахом можу заробляти ті самі гроші в Україна та в решті Європи. Різниці немає. Істина полягає в тому, що кожен має бути на своєму місці. Якщо не виходить керувати – йди прибирай вулиці, наприклад. Половина тих, хто при владі, має критично переоцінити свої вміння й здібності. Я буваю в справді «гарячих» місцях на передовій і бачу реальну ситуацію: ми забезпечуємо добровольців – це добре, але армія просто в жахливому стані. Можливо, зараз уже трохи краще, але військовим все одно бракує… всього». 

Перша поїздка Дмитра на передову була радше спонтанною, аніж запланованою. На одному зі з’їздів «Автомайдану України» волонтери з Червонограда попросили про допомогу. В них зламалося авто й треба було перевантажити речі й відвезти воїнам в АТО.   

«Ми з товаришем Іваном Бощуком поїхали, не вагаючись ні секунди. Страшно перші п’ять хвилин. А на передовій дивишся в очі хлопцям і робишся таким же, як і вони. Уже не думаєш про вибухи й постріли. Страшно тут, в тилу. А там уже нікуди не дінешся, тож опановуєш себе і робиш те, що маєш робити».

Дмитро Кічук каже, що якогось спеціального графіку поїздок на схід просто немає. Везуть воїнам на передову все, що треба, тоді, коли є можливість. А головне – коли мають ЩО везти.

«Зараз рівень допомоги дуже впав. Бійцю ж не привезеш закрутки, картоплю чи макарони. А на передову – особливо. Добре, коли є всі ці продукти і є кухня, де все це можна приготувати. На передовій про таке навіть не йдеться. Хлопцям там потрібна швидка та калорійна їжа. Якісні продукти, що теж вартують грошей: шоколад, кава, родзинки.  Також воїнам дуже потрібна форма. Одяг легко втрачається та псується в умовах війни та боїв. Бо ж коли рятуєш життя – не дивишся під ноги.

Коли є можливість передати вантаж «Новою поштою» – не їдемо. Мінімум шість тисяч гривень потрібно на пальне. Бійці часом питають, чи ми не боїмося їздити до них. А як можемо боятися, коли їм не страшно нас захищати?!» 

Коли дружина Дмитра дізналася про те, що він їздить в АТО до воїнів, то навіть не намагалася відмовляти. Чоловік каже: просто знала, що сперечатися й переконувати марно. А ще, певно, у їхній родині звикли поважати вибір одне одного. Пані Олена, серед іншого, допомагає вдягати воїнів – зашиває й ремонтує форму. А ще фасує речі й продукти, що їх люди передають бійцям.

«Ми, до речі, зараз розробили нову форму. Замовляємо пошиття на одному з підприємств. Остання нова обійшлася в 1300 гривень (штани, кітель і парка)».    

Під час відвідин бійців на передовій наш герой разом з іншими волонтерами-побратимами бачив різні ситуації. Тому впевнений: людина на війну має йти лише добровільно. На ту війну, де треба брати до рук зброю. Добровільно, щоб не було трагедій, бо ж воїнами народжуються аж ніяк не всі. 

«Якщо людина йде на війну, то має знати, куди йде. Якщо просто мобілізували, дали зброю й наказали йти – це не вихід. Бо не хоче чоловік – і все тут. Нікого примусити не можна. Звідси й втечі, дезертирства. Добровольці воюють якісно, бо знають, де вони, що роблять і куди йшли».

Поки говорили про волонтерство та життя загалом з паном Дмитром, розмову уважно слухала його донька Анастасія.  Їй дев’ятнадцять, вона художниця, а ще – волонтерка, як і вся її сім’я. Зі слів Насті, зараз її волонтерство з різних причин перебуває в неактивній фазі, тому про себе розповіла мало. Зате радо говорила про тата, брата й маму.

«Батько возить допомогу на передову, а брат – це моральна підтримка тата. Влад – бар’єр, який батькові про сім’ю нагадує. Про те, що йому треба бути врівноваженим і обов’язково повернутися. Я рідко бачила, щоб у батька з сином були настільки тісні стосунки. Сама цього не помітила б – інші сказали. Вони говорять про все на світі: роботу, «Автомайдан», владу,  відео разом дивляться. Дуже дружні тато з Владом. Приємно, що це в моїй сім’ї.  Наша мама шиє, збирає тата в поїздки, готує, хвилюється, молиться. Вона – теплота й доброта нашого дому».

А ще Настя розповіла, що ні вона, ні мама, пані Олена, навіть не здогадувалися про той, найперший, рейс Дмитра на передову.  Розповів лише тоді, як приїхав.

«Дуже хочу, щоб війна закінчилася. Є люди, які щось роблять. Заради таких і з такими, знаєш, можна й поборотися».

Тисячі людей у всьому світі, так само, як і родина Кічуків, щоденно воюють в тилу, моляться за мир в Україні й бажають якнайшвидшого припинення війни. Вірю, що Бог обов’язково почує молитви. Він вже почув, просто на все свій час: і на мир, і на війну. Бо, певно, й справді мусимо загартуватися у вогні, щоб врешті викуватися, як міцна й незламна нація.

А поки не здаваймося, робімо все, що можемо найкращого й посильного для країни й прекрасних сміливих людей, з якими разом ділимо землю.