Священик з Луцька розповів про поїздку у Волноваху

082496af419ed7bc911525a33e5abe09

Настоятель Свято-Михайлівського храму з Луцька протоієрей Степан Гайгель повернувся з Волновахи, куди він їздив з гуманітарною місією.

Про це повідомляє Сім’я і дім.

У більшості волинян місто Волноваха викликає неприємні асоціації. Торік у травні там у полі розстріляли службовців 51-ї окремої механізованої бригади. Це були перші серйозні втрати з початку війни на Сході. Цьогоріч у січні терористи, обстрілюючи український блокпост біля Волновахи, поцілили в пасажирський автобус, загинули 12 мирних жителів. Зараз у місті відносно спокійно, пострілів не чути. Та атмосфера напружена і гнітюча, люди нікому не вірять, ховаються по хатах.

Такі враження після поїздки у райцентр на Донеччині переповідає протоієрей Степан Гайгель. Напередодні Великодня він відвіз у Волноваху 10 тонн гуманітарної допомоги для мирних жителів та медичне устаткування для місцевої вузлової лікарні залізничників.

Увесь вантаж на схід зібрав і забезпечив доставку благодійний фонд «Волинь-2014». Отець Степан зустрівся з владикою Всеволодом – настоятелем першої в районі Української православної церкви Київського патріархату.

Прихожан тут поки небагато. Для них, а також для волинських військовослужбовців, які базуються поблизу міста-побратима Луцька, священнослужителі разом провели святкову службу. Відспівали молебень і прочитали молитву за Україну. Храм КП місцева громада облаштовує в приміщенні колишньої дитячо-юнацької бібліотеки, яке міськрада виділила у тимчасове користування.
«Тамтешня громада старалася відремонтувати кімнати, щоб на Великдень була служба. Від міської влади отримали сприяння, все робили власними силами», – розповідає протоієрей Степан Гайгель.

Священник розповідає, що східняки дуже насторожені. Вони остерігаються відкрито показувати свою позицію. Додає: «вони не знають, як себе повести. Тим, хто не боїться діяти, загрожує небезпека. У місцевого активіста бойовики забрали в полон батька. Вимагали 200 тисяч гривень викупу. Чоловік знайшов гроші, передав. А батька не віддали, сказали: «Мы за эти деньги твоего отца будем лечить, ищи еще». Домовлятися нема з ким, ніякі доводи і вмовляння не діють. Він знайшов спосіб визволити батька, не уточняв, як саме.

Луцький священик зазначає, що все-таки з’явилася надія на зміни. Відколи Волноваха і Луцьк стали містами-побратимами, донецький райцентр відчуває підтримку західняків. Благодійники часто сюди привозять продукти й речі, школярів запрошують відпочивати на Волині.

«Так, люди налякані, обережні, найперше вони хочуть, аби був мир і спокій, – зауважує отець Степан, який у поїздці був і за волонтера, і за водія. – Зараз там не стріляють, відносно спокійно. Та фактично це прифронтове місто, роботи нема, а виживати якось треба. Звичайно, люди приймають будь-яку допомогу, з обох боків протистояння. Але помітно, що путінська пропаганда перестає діяти, населення вже не вважає захід і схід ворогами».

Ті люди, які організувались задля відкриття церкви Київського патріархату, аналізують навколишні події. Вони зрозуміли, що московська церква провадить антиукраїнську пропаганду. У Вуглегірську, де стояла рота міліції «Світязь», хлопці розповідали про місцевого священика. Сам він родом із Маневицького району, на Донеччині має парафію. Бійці підозрювали, що цей батюшка здає наших військових сепаратистам.

Тутешній люд переважно мирний. Проблема в тому, що ніхто не хоче діяти, добиватись змін. Думаю, тому їх називають «ватою» – бо м’які, податливі, не суперечать нікому. Є трохи активної молоді. Вважаю, що якщо люди побачать сильного лідера, який не боїться, то потягнуться за ним.

За 30 км від міста машина з гуманітарним вантажем зламалась, стала в полі. По дорозі проїздили місцеві люди, але ніхто не зупинився допомогти. Волиняни викликали військову машину, вона притягнула бус із причепом через два села у Волноваху.

«Люди розуміють, що привезли допомогу для мирних, а не для армії, мають надію на підтримку з західних областей, – продовжує отець Степан. – Однак вони настрахані й нерішучі. По російському телебаченню їм розказують, що українці воюють між собою, і вони цьому вірять. Не вистачає нашої інформації, місцеві до всього українського ставляться критично, насторожено. Вважаю, що саме церква може стати добрим орієнтиром».

Крім прихожан Київського патріархату, мав також зустріч із представниками громади євангельських християн-баптистів. Як правило, вони аполітичні, не беруть участі в суспільних подіях. У Волновасі ж баптисти доволі активно взялися організовувати людей, націлювати на те, що має бути Україна, мирне співіснування, єдність.

Священик наголошує, що страх – абсолютно нормальний стан для всіх, хто їде ближче до передової, навіть із доброчинною місією.
«Якщо скажу, що не страшно, це буде неправда. Страх примушує людину не вести браваду, а знаходити спосіб вижити. Він має бути керованим, не панічним. Паніка паралізує думки, волю, людина починає метатись і все робити неправильно. У підконтрольній українським військовим Волновасі на під’їздах досі небезпечно».

Поки ми були в місті, сталась сутичка. Наші військові на «Уралі» везли обід для хлопців із 72-ї бригади, вантажівку підстрелили з міномета. Двох хлопців поранило, ще одному відірвало ногу, помер від крововтрати. Щоб не затримуватись, вирішили не ремонтувати свою машину там. Із Луцька по нас приїхала вантажівка, погрузили бус, причеп і рушили на Волинь.

Дорога займає цілу добу. До від’їзду зустрічався з військовими. Вони небагатослівні, засекречені. Але на спілкування прийшло багато бійців, хотіли послухати Слово Боже.