Волиняни на війні: історія Петра Мерченка з Сокола

20150417171544

23-літній Петро Мерченко із села Сокіл Рожищенського району в березні приїхав з війни на кілька днів додому.

Земляки його інакше, як «наш кіборг», і не називали. А все тому, що прибув до Сокола – із тих самих Пісків, де страшні новини, які односельчани щовечора споглядали з екранів телевізорів чи шукали на сторінках газет, – пише Волинська газета.

Петро – не перший у цьому селі (та й, мабуть, не останній), хто став у ряди захисників української держави від російського агресора. І кожен у його рідному Соколі помітив: ідуть хлопці у військо сільськими  парубками, трудягами, а повертаються, м’яко кажучи, …філософами.  От і він у мирному житті – пересічний працівник «Кромберг енд Шуберт» – заводу, де таких, як він, хлопців-поліщуків – чималенько. А останні півроку – боєць 93-ї бригади. У круговерті АТО – із серпня 2014-го:

«Викликали на комісію – і пішов. Далі два місяці «учебки» – і я вже (іронічно, – авт.) – стрілок-санітар…, потім Черкаське, три місяці в Опитному, і місяць у Пісках, – коротко описує свою «військову географію» сокільський вояка. І додає: – Не терплю косяків. Якщо всі будуть косити, то хто там воюватиме?».

Таке парубоцьке, дещо іронічне ставлення до всього довколишнього допомагає йому сприймати АТО не як особисту трагедію, а як фрагмент у власному житті. На фронті має надійних друзів. І навіть у відпустці – постійно телефонує туди, під Піски…

Про війну на Сході боєць Мерченко розповідає короткими промовистими фразами: «У нас всього чотири двохсотих, трохи трьохсотих… Великого начальства поруч нема. Вони так – «наїздами». З нами максимум – прапорщик».

«Часто дивимося себе по телевізору. Тільки там же телебачення нема нормального: «Росія 24», «Новоросія»… Аж смішно буває від того, як зухвало брешуть».

«Був у нас дід-гранатометник. Приїжджаю якось – командир відділення вибігає: «Дєда нема!». А дєду… осколком голову пробило. Аж мізки повилазили. Я – то не курю, але поки сидів над ним – 5 штук викурив».

«Ще під час навчань я почув одну фразу: «Пам’ятайте, бійці: тільки Господь і ви маєте право відбирати життя без прокурора». Якщо нею, так би мовити, озброїтися, війна сприймається легше».

«Там перемир’я. Але кажуть хлопці, що не дуже то й тихо. Щось більш-менш схоже на перемир’я було з 9 грудня до 7 січня. А далі… Ну, такого, щоби лоб у лоб із бойовиками йшли в бій, у нас не було. Але міномети, гради – як добрий день. Знаєте, про що хлопці просять, коли звідти дзвонять?.. Щоб я назад вернувся. А то надто багато у нас «лижників». Поїдуть у відпустку і – зразу слабнуть… Перед Новим роком додому подалося шестеро, тільки один повернувся. Тому сказав, що приїду, значить – приїду!».