Волонтер Василь Нагорний – про нахабність прокурорів і совість суддів

Без имени-1

Рік тому після вторгнення ворога на територію України українці без тіні сумніву пішли захищати Батьківщину. Але держава не змогла достатньо забезпечити свою армію, тому часто хлопці одягалися в те, що привезли волонтери, їли те, що зібрали волонтери, та навіть воювали на тому, що відремонтували волонтери.

Проте після повернення хлопців додому їхні проблеми не закінчилися. До тих,  хто ще вчора боронив кордони з’явилися питання у військової прокуратури та судів. Тоді на допомогу хлопцям зголосилися юристи–волонтери, які на безоплатній основі консультували військових та захищали їх у судах.

Про те, з якими питаннями зверталися хлопці та чому їм вже тут довелося відстоювати свою честь у судах розповів юрист та активний волонтер Василь Нагорний.

Василю, коли Ви почали допомагати військовим на волонтерських засадах?

Це був червень минулого року. Тоді до мене вперше зателефонували бійці з передової – хтось з моїх знайомих залишив номер телефону. У багатьох бійців з першої хвилі мобілізації були складні сімейні обставини, але їх відправляли нашвидкоруч, часто без медогляду. У багатьох з них по троє дітей,  і вони могли б отримати відстрочку, але хлопці  самі не приносили підтверджуючих документів, бо не знали про таку можливість. І тому питання вже почали виникати на Сході.

З якими питаннями до Вас уперше звернулися бійці?

Бійці почали телефонувати з питаннями про можливість дострокової демобілізації та про право на відстрочку чи відпустку. Хлопців навіть за поважної причини не хотіли відпускати додому. У них від цього, як розумієте, бойовий дух аж ніяк не зростав. Перші консультації, які я надав, були елементарними – як правильно написати рапорт на ту ж відпустку та кому його подати. Але й на цьому етапі у військових виникали труднощі: часто хлопці стояли на блок-постах і у них не було навіть ручки та паперу.

Одним з перших серйозних випадків була справа хлопця, який  зателефонував і сказав,що вже готовий тікати, бо його ніхто не слухає. У нього вдома склалася надзвичайна ситуація, але бійця не відпустили додому. Це вже був той час, коли 51-шу бригаду розформували і хлопців розподілили по інших бригадах. До них ставилися трохи «інакше» ніж до тих, хто вже довго служив у військовому з’єднанні. Тому часто їхні рапорти залишалися без уваги.

Давалися взнаки і поспішна мобілізація – бійці не були підготовлені до завдань, які перед ними ставили. От уявіть: ще вчора хлопець спокійно працював вдома, а вже сьогодні отримав військову спеціальність мінера або медбрата, про яку майже нічого не знає. А тут ще й з дому телефонують – дружина народжує. В такі моменти у хлопців здавали нерви. Вже потім я зрозумів, що відпустки, які їм надавали, дуже багато вирішували. Після того, як вони з’їздили додому, поверталися майже всі і нормально спокійно продовжували службу.

Чому, на Вашу думку, у бійців, мобілізованих під час першої хвилі виникали такі проблеми?

Мабуть тому, що під час першої хвилі мобілізації на фронт потрапили абсолютно не готові люди з купою проблем вдома. Були випадки, коли через формальний медогляд воювали навіть хлопці, у яких були серйозні проблеми зі здоров’ям – під час бою раптово спина давала про себе знати, і товариші ризикуючи собою виносили з поля бою бійців, які взагалі не мали б служити. Крім того, на той час була складна ситуація з дисципліною, тай армії як такої не було: хлопцям казали, що вони їдуть на два тижні, потім продовжили термін до 45 днів. Вони були не готові до цього.

А ще на бійців тисли психологічні моменти: техніка постійно ламалася, тай у хлопців не було розуміння ситуації. На той час небагато було офіцерів, які вміли підтримати солдат. Таким був Леонід Полінкевич з Колок – без цього офіцера хлопці навіть не хотіли ставати на блокпост. У день, коли він загинув, його взагалі мало не бути на блокпості, але хлопці відмовлялися чергувати без нього.

Проблеми юридичного характеру через ставлення командування чи через незнання своїх прав бійцями?

Напевне через обидві причини. Думаю, що на початку мобілізації були вказівки нікого не відпускати додому. Але й хлопці часто не могли довести свою правоту у певних ситуаціях, бо були необізнані зі своїми правами. Врешті-решт, в армії є відповідні офіцери, які мають роз’яснювати бійцям ситуацію. Бо іноді буває, що два «проблемні» хлопці можуть підірвати бойовий дух цілого з’єднання.

А як реагують у судах на справи по учасниках війни на Сході України?

Суди ставляться з розумінням ситуації. Наприклад, до мене звернулися хлопці, які відмовилися виконати наказ – підійматися на Савур-Могилу. Ситуація була неоднозначна, але хлопців за непокору «закрили» у Сватівському СІЗО на Луганщині, усі вони були напівсиротами. Ми зібралися з матерями, написали апеляції та поїхали у Київ у вищий спеціалізований суд. Визволити хлопців вдалося завдяки небайдужості судді, який розшукував апеляції всюди. Виявилося, що вони загубилися на пошті і ніхто їх не розглядав. Після того, як апеляції були знайдені, Харківський апеляційний суд одразу ж скасував рішення про взяття під варту як неправомірне.

Чи змінилися питання з якими до Вас звертаються бійці, порівнюючи проблеми на початку війни і сьогоднішні проблеми?

Так, звичайно. Ситуація поліпшилася у плані відпусток і медкомісій. Зараз хлопці можуть себе відстояти наприклад у праві на відпустку з поважних причин чи за станом здоров’я. Вони вже навчилися писати рапорти (усміхається). Тепер вони знають, що мають ще й  права, а не лише обов’язки. До того ж Міністерство оборони створило гарячі лінії для надання бійцям консультацій.

З початку військових дій значно посилилася взаємодія сімей бійців з громадами –  вирішити побутові питання сім’ям бійців допомагають односельчани чи волонтери. Це, в свою чергу, допомагає хлопцям краще «зосередитися» на війні – вони можуть виконувати наказ не думаючи про те, що вдома тече дах.

З якими проблемами наймасовіше стикаються бійці?

Зараз багато справ по СЗЧ – самовільному залишенні частини. Я вважаю, що СЗЧ може бути лише у тих випадках, коли боєць утік зі Сходу, а особисто в мене таких підзахисних немає. Зараз будуть публікувати показники, які у нас бійці погані, як багато дезертирів. А треба розібратися в ситуації.

Ось хлопцям з 51-шої бригади після Іловайська сказали, що бригаду ліквідують, вони із родинами ходили на страйки, обурювалися. Їм дали відпустки на 20 днів, і бійці розбрелися по домах так і не отримавши чіткого уявлення, що робити далі – їм не пояснили, як усе має відбуватися.

На той час у деяких бійців не було розуміння, що їх ще не демобілізовано і з юридичної точки зору вони досі військовослужбовці. Були такі, яких не полишала думка, що вони вже своє відвоювали, а частина бійців не могла з’явитися на службу за станом здоров’я. Вчиняли СЗЧ  і ті, кому не давали направлення на лікування і бійці залишалися лікуватися вдома. Я переконаний, що велика частина обвинувачень в СЗЧ просто не виникла б, якби хлопці одразу ж після повергнення пройшли медогляд.

Є також випадки, коли хлопці повернувшись додому майже одразу пішли воювати на Схід у складі добровольчих батальйонів і не з’являлися в частину. Говорити про те, що вони дезертири, просто смішно.

Але так вважає прокуратура. Оскільки я так не думаю, то намагаюся відстояти цих бійців

У справах з СЗЧ у бійців високі шанси виграти суд?

Часто прокуратура намагається не доводити справу до розслідування і загітувати хлопців підписувати угоду про визнання вини – це форма закінчення судового провадження, коли військовий без розслідування підписує угоду, у якій визнає себе винним у СЗЧ і справа відразу йде до суд. При підписанні необов’язковим є проходження медичної комісії. Коли вирок вступає в законну силу, то бійця звільняють з армії і він отримує умовний строк.

Знову ж таки,  хлопці підписують угоди в силу незнання – іноді військові прокурори приїжджали в частину і викликали хлопців по списку та радили їм підписати угоду про визнання вини, тоді, мовляв, і розслідування ніякого не буде. І хлопці іноді думають, що краще підписати. Через суд пройшло близько 100 таких справ, більше 80 з них – це ті, де хлопці підписали угоду. Більшість з них ніколи не стикалася з криміналом чи судом, тому вони вважать, що це легший шлях. Але це неправильно – брати на себе судимість.

І взагалі, у мене виникає питання. У кримінальному кодексі є три частини СЗЧ – більше 3 днів,  більше 10 днів, більше місяця. Чому командири місяць не шукають бійця, який не з’являється в частині і не цікавляться, де він і що з ним? Багатьом хлопцям, які лежали в лікарнях і госпіталях теж інкримінують  СЗЧ – тоді їм доводиться збирати купу довідок щоб довести, що вони були на лікуванні.

Частіше з юридичними проблемами стикаються мобілізовані чи демобілізовані бійці?

Скажімо так, ще кілька тижнів тому вони всі були не демобілізованими, але нарешті цей процес розпочався. Зараз виникла нова проблема – минає рік, відколи хлопців призвали і  їм треба іти на роботу, а наказу на звільнення немає. В облдержадміністрації мені роз’яснили так: якщо демобілізація затримується не з вини бійця, то місце роботи за ним зберігається, щоправда без виплати зарплатні. В законодавстві вже є зміни про те, що місце за військовослужбовцем зберігатиметься 1, 5 року, але ці зміни ще не вступили в законну силу.

Найбільше зараз виникає питань щодо отримання грошових компенсацій та статусу  учасника бойових дій. У військових частинах хлопцям кажуть везти документи у військкомат,  у військкоматі відсилають назад у частину. Також багато бюрократичних проблем – немає всіх витягів з наказів, губляться довідки тощо. З такими проблемами недавно стикалися хлопці, що пройшли Волноваху – у них просто не приймали документів через відсутність витягів про сектор АТО, у якому воював бійці. Але у час тих подій взагалі  ще не було секторів. Проте зараз цим питанням займаються у Міністерстві оборони, тому є надія що бійці скоро таки отримають статус.

А як бути з бійцями добровольчих батальйонів, які ще донедавна були поза законом? Чи доводилося Вам займатися такими справами?

От буквально кілька днів тому прийняли закон про  добровольців, тому тепер можна буде їх відстоювати.  До мене недавно звернулися родичі загиблого бійця «Айдару». Є документальні свідчення, що він воював на Сході, тому зараз збираємо документи, щоб йому надали статус і встановили пільги. До того ж зараз цей батальйон підпорядковується Міністерству оборони.

Суд поки що стає на бік бійців і Міністерство оборони не особливо заперечує проти таких позовів. Скажімо так – якщо родина бійця виграє суд, то його рішення не оскаржують. Тому в судовому порядку можна боротися за права таких бійців.

Для мене усі бійці, які захищали нас – справжні герої, які не заслуговують того, щоб їх судили.

Розмовляла Василина Боруцька