Церковний конфлікт в Угринові: депутат, священник і громада

Важко пригадати, щоб парафіяни билися за храми тоді, коли у більшості культових споруд були розташовані або книгосховища, або музеї, або планетарії. Проблема сутичок через храми, про яку вже просто непристойно буде надалі мовчати, якраз найчастіше полягає у тому, що ані грамотно відібрати, ані по-людськи поділити при цьому церковну власність активні віряни не здатні.

ОДИН ХРАМ ПОРОЖНІЙ, У ДРУГОМУ СПИЛЯЛИ ЗАМКИ

Перше публічне згадування про суперечки навколо понад двохсотлітнього Свято-Хрестовоздвиженського храму в селі Угриневі Горохівського району не містило нічого принципово нового. Випадки переходу сільських храмів із власності однієї місцевої православної громади до іншої не є поодинокими, і, на жаль, протягом останнього року все частіше ці факти супроводжуються серйозним загостренням стосунків між селянами та дефілюванням селами сторонніх осіб у камуфляжах. Втім у повідомленні про сутичку в Угриневі промайнуло слово «депутат-підприємець», – пише журналістка Євгенія Семенюк на сторінках Хроніки Любарта.

Як велося за радянських часів, храм певний час стояв закинутий, його використовували під склад та теж планували перетворити на музей. Саме тоді виробниче сільськогосподарське об’єднання у волинському селі очолив уродженець Львівщини Андрій Турак. Нинішній підприємець, а тодішній голова радянського колгоспу охоче пішов на те, щоб виділити кошти на ремонт церкви – звісно, тоді все це могло відбуватись лише офіційно, без будь-якого спонсорства та меценатства. Споруду відбудували, у 1989 році тут за радянськими законами зареєстрували релігійний осередок, який після відокремлення УПЦ у 1991 році набув статусу української православної громади.

Після візиту до Угринева та спілкування з представниками цього осередку будь-який журналіст дійде висновку: жодного конфесійного або громадського конфлікту в селі насправді не було і немає! Громада УПЦ КП зареєструвалася тут у 2005 році, і протягом майже десятиріччя абсолютно всі віряни спокійно відвідували храм, за який зараз триває суперечка вже у третій інстанції. Більше того, навіть тепер, коли на храмову землю та церковні споруди претендують одразу два представництва українського православ’я, підстав влаштовувати бійки в селі об’єктивно не може бути: адже тут біля нового цвинтаря встигли звести ще одну культову споруду.

БОГОСЛУЖІННЯ – У ЖИТЛОВОМУ БУДИНКУ

Протоієрей Ростислав Сапожник та його дружина – корінні лучани, однак вже майже 17 років вони живуть в Угриневі, де й служить священик УПЦ. До осені 2014 року жодних проблем в обох православних громад не було, аж до того часу, коли місцевий підприємець, фактичний господар усього виробничого комплексу села Андрій Турак вперше не заговорив зі священнослужителем про зміну патріархату. Оскільки особистої згоди отця Ростислава не було, підприємець-депутат підняв це питання у громаді, відтак було ініційовано місцевий референдум за перехід храму до громади УПЦ КП. Здавалося б, нічого незвичного: стереотипно Українська Православна Церква асоціюється з підпорядкуванням країні, яка нині має з нами конфлікт. Але є один нюанс, який змусив дещо здивуватися. За даними референдуму, в селі Угриневі понад 500 виборців, до 70 голосів не було зараховано з різних причин. Понад 330 селян підтримали перехід до Київського патріархату, трохи більш як 100 вирішили нічого не змінювати. Чому ж із сотні осіб, які, попри все, залишилися парафіянами отця Ростислава, тільки 10-15 не бояться приходити на богослужіння до його оселі?

А здійснюється служба Божа в одній з кімнат будинку, де і прописаний священик УПЦ разом з дружиною та двома неповнолітніми синами. У храмі, за який очільник громади УПЦ зараз продовжує судитися, веде богослужіння священик УПК КП Микола Сегет. Зараз тут ще й тривають ремонтні роботи, також ініційовані Андрієм Тураком, через які, власне, у селі і сталася чергова сутичка з побиттям та штовханиною. Нині інцидент 17 березня 2015 року розглядають правоохоронці. Сам підприємець прокоментував цей інцидент у ЗМІ. Він визнав, що дозволу на ремонт у пам’ятці архітектури громада не мала, та пояснив, що лише виштовхав угринівського священика з храму. Отож, офіційного господаря у споруди немає.

Стосовно ж господаря неофіційного, то життя Угринева склалося так, що в кожній хаті хтось працює на якомусь із підприємств Андрія Турака. Власне, прокоментувати події зголосилися лише кілька селян, сім’ї яких особисто приятелюють з отцем Ростиславом. Вони вже або допрацювали до пенсії, або просто не залежать від волі керівника.

ГРОМАДА УПЦ УГРИНЕВА – ЯКА ВОНА?

Активні віряни УПЦ ще півроку тому не могли уявити, що в їхньому селі з людьми відбуватиметься те, що відбувається. Можна здогадатися, що зараз чують на свою адресу від ровесників сини отця Ростислава! Попередні покоління цих сімей колись репресувала радянська влада – власне, дідусь з бабусею самого священика також познайомились на… Колимі. На східному фронті зараз перебувають здебільшого… прихожани отця Ростислава, за життя яких він молиться у кожному богослужінні. Це шестеро хлопців, які не уникали ще перших мобілізаційних хвиль, та дві дівчини, Ірина та Марта, – медичні працівники. Одна з них, призвана на війну фельдшерка місцевого медпункту, напевне, буде дуже здивована, коли повернеться додому та дізнається, що вона та її сім’я – «москалі». Зі слів отця Ростислава, вже цієї зими на село прийшло понад сорок повісток, за якими вдалося мобілізувати лишень кілька чоловіків.

Одна з парафіянок УПЦ Марія – доволі відома художниця під псевдонімом Марічка Островська, яка минулого року встигла зробити патріотичну виставку за мотивами історії Майдану 2013-2014 року. Ще один представник угринівського роду – отець Микола Ковальчук, настоятель Свято-Михайлівської церкви с. Несвіч Луцького району, про якого вже писали волинські газети: він, ризикуючи собою, вивіз на початку січня цього року з сепаратистського полону одного з односельчан.

А СУДДІ ХТО?

Уся документація, яка підтверджує правонаступність громади УПЦ села Угринів від зареєстрованого тут за радянських часів осередку, а також на право користування старовинним храмом, ділянкою землі та звичайною сільською хатиною священика – цілком правомірна та аргументована. В одному з судових рішень це навіть частково підтверджено – у питанні правонаступності. Щоправда, суддям не достатньо сподобалася стилістика оформленої ще у 1991 році документації, щоб визнати і право користування майном. Для отця Ростислава це може обернутися фактичною втратою єдиного житла – те, що його сім’я прописана у цій хаті, мало цікавить чиновників епохи дикого капіталізму. Втім у ситуації в Угриневі вже доволі нав’язливо вимальовуються ознаки справжнісінького феодального ладу. Варто зауважити, що гаряча точка на Горохівщині та доля призначеного сюди священика, схоже, взагалі не турбує Волинську єпархію УПЦ та владу й громадськість.

Знаючи про господарські таланти пана Турака, який фактично працевлаштував чи не півсела, мусимо зауважити: в успіх господарства було вкладено не лише його особистий та адміністративний, а й людський ресурс. Та й будували підприємства угринівського депутата, нагадаємо, не з нуля. Загострення передвиборчих або господарських амбіцій вщухне, а от вузол, який може зав’язатися з людських образ, страху та звинувачень, вже нелегко буде розплутати, і по кому вдарить ця ситуація, передбачити дуже важко.

Оптимізму додав лише один папірець з усіх документів, які показав священик. Це – копія рахунку, який громада УПЦ КП виставила отцю Ростиславу та його сім’ї за раптово проголошену оренду житла – без договору, статусу орендаря. Адже, нагадаємо, ці четверо осіб зареєстровані за цією адресою та мають право там жити. Щоправда, приватизувати житло родині священнослужителя чомусь ніяк не вдається.

Ініціатори нового житлового порядку нарахували за сільську хату по 50 гривень «орендної» плати за квадратний метр, а за три місяці, відповідно, виставили суму у… 18 тисяч гривень. Показуючи це епічне листування, непохитний священнослужитель тільки усміхається. На цьому документі стоять підписи 19 представників «двадцятки» громади УПЦ КП, її ж староста, В. Цуз, підписуватись під цим відмовився…